Розділ 10. Ім'я, яке вдалося втримати

Розділ 10. Ім'я, яке вдалося втримати

Гребінка була теплою.

Це було перше, що відчула Ліана, коли пальці зімкнулися на сріблі: не холод старого металу, а живе тепло, як від чужої долоні, що щойно відпустила річ. А потім кімната Сховища розчинилася, і її потягнуло вниз, у щось глибше, ніж видіння.

Вона стояла у вузькій кімнаті з низькою стелею й одним вікном, завішеним темною тканиною. У каміні тліло вугілля. На підлозі, застеленій товстим килимом, сиділи дві жінки.

Одна була Астера.

Ліана впізнала її не за портретом, а за руками: тонкими, з довгими пальцями, що тримали ту саму срібну гребінку. Але обличчя було не тим, що на полотні. Тут воно було живим, утомленим, з пасмами волосся, що вибилися з зачіски. Вона сиділа позаду молодшої дівчини й повільно, ніжно розчісувала їй довгі золотисті коси.

— Ти мовчиш, — сказала молодша. — Ти мовчиш уже годину.

Їй було років сімнадцять. Може, менше. Кругле веселе обличчя, ямочки на щоках, великі світлі очі. Вона повернула голову й глянула на Астеру через плече з легкою докірливою усмішкою.

— Якщо ти хвилюєшся, скажи. Я ж не дитина.

— Ти моя сестра, — тихо відповіла Астера. — Для мене ти завжди дитина.

— Смішно. Ти лише на п'ять років старша.

— Це не має значення.

Гребінка рухалася повільно, тягнучи довгі золоті пасма. Ліана відчувала, що це не проста звичка: Астера розчісувала сестрі коси так, ніби запам'ятовувала кожен волосок. Ніби намагалася втримати пальцями щось, що вже вислизало.

— Скажи, що ти цього не зробиш, — прошепотіла дівчина. — Що є інший шлях.

Руки Астери завмерли.

— Немає іншого шляху, Мірелло.

Мірелла.

Ім'я прозвучало ясно, повністю, кожним звуком, і Ліана відчула, як воно на мить лягло їй на серце, важке й тепле. Вона схопилася за нього, як за перила над прірвою.

— Тоді я піду з тобою, — сказала Мірелла.

— Ні.

— Астеро...

— Буде боляче лише мені. — Астера прикусила губу й відвернула обличчя. Плечі її ледь тремтіли. — Обіцяю. Ти навіть не помітиш.

— Ти брешеш.

— Так, — прошепотіла Астера. — Але ти повинна мені повірити. Востаннє.

Мірелла довго дивилася на неї. У її очах не було страху, тільки біль і глибока, чиста довіра, від якої Ліані стискалося серце. Вона повернулася, взяла Астеру за руки й міцно стиснула їх.

— Гаразд, — сказала вона. — Я вірю тобі.

Астера заплакала. Мовчки, без звуку, з сухими очима, якими плачуть ті, хто вже давно не має права на сльози. Вона нахилилася вперед і приклала лоб до сестриного плеча.

А потім кімната змінилася: раптово, як картина, з якої зірвали завісу. Круглий зал, чорна плитка, чотири постаті навколо кола. Ті самі, що Ліана вже бачила в кристалі. Астера стояла в центрі, а перед нею на колінах, у білій сорочці, стояла Мірелла.

Чийсь голос десь збоку вимовив: «Час».

І Астера підняла руки.

Ліана відчула, як усередині неї щось вивертається навиворіт: не біль, а протилежність болю, порожнеча, яку не було чим заповнити. Ім'я, яке вона тримала, стало холодним і гладким, як лід, і вислизнуло.

Ні. Тримай.

Вона повторила його у своїй свідомості. Раз, другий, третій. Мірелла. Мірелла. Мірелла. Воно ковзало, але вона не відпускала, вчепившись у нього, як тонучий у кінець мотузки.

І кулон на її грудях спалахнув.

— Ліано!

Каель тряс її за плечі. Обличчя його було близько й бліде, губи зблідли. Ліра стояла поруч, і ліхтар у її руках тремтів.

— Прокинься. Ліано. Ти чуєш?

— Мірелла, — сказала Ліана.

Слово вимовилося саме, чітко й голосно. Кулон під сорочкою був гарячим, як вугілля.

— Що?

— Її звали Мірелла. Сестра Астери. — Голос тремтів. — Вона була сестрою. І Астера... Вона принесла її в жертву.

Каель і Ліра перезирнулися.

— Хто така Мірелла Вейл? — прошепотіла Ліра. — Я ніколи не чула цього імені. У жодній книзі.

— І не почуєш. — Ліана піднялася на ліктях. Носом знову потекла тонка тепла цівка, але вона не звертала уваги. — Вони стерли її. Всю. Як ніби її не було.

Вона сказала це вголос і раптом зрозуміла, що ім'я не втікає. Вона повторила його. Мірелла. Так, воно було на місці: чітке, тверде, наче вирізане на камені. Вперше за все її життя щось, що вона бачила в чужому спогаді, залишилося з нею.

— Твій кулон, — раптом сказав Каель. — Він світиться.

Ліана опустила погляд. Крізь тонку тканину сорочки просвічувало слабке золоте сяйво, ніби під шкірою тліла жарина.

— Це він тримає, — прошепотіла вона. — Поки він тепліший, ім'я не тане.

І в цю мить Каель різко підняв голову.

— Тихо.

Вони почули це одночасно: кроки, вже зовсім близькі, на нижніх сходинках. Хтось спускався швидко, але без поспіху, впевнено, як людина, що знає дорогу.

— Двері, — прошепотіла Ліра. — Ми залишили їх відчиненими...

— Мовчи. — Каель швидко звів руки.

Ліана побачила, як темрява між шафами заворушилася. Тіні, що лежали під стелею, потяглися вниз, ніби хтось потягнув їх невидимою мотузкою. Вони стікали по стінах, як густа вода, і за мить накрили їх усіх трьох: м'яким чорним пологом, крізь який ще проглядали обриси шаф, але сама Ліана не бачила ні Ліри, ні Каеля, тільки чула їхнє дихання.

Морвейн, — подумала вона. — Магія тіні.

Кроки затихли перед відчиненою шафою.

Ліана крізь тонку шпарину в тіні бачила чоловічий силует. Сивина, сутулі плечі, знайомий плащ. Він стояв, схилившись над відкритими дверцятами, і довго мовчав.

Це був Арвен.

Він не рушив нікого шукати. Не озирнувся. Тільки повільно провів пальцем по краю порожнього місця на подушці, де раніше лежала гребінка. Ліана з жахом усвідомила, що вона й досі стискає її в кулаці: вона так і не поклала її на місце.

— Отже, вона відчинила, — тихо сказав Арвен. Не питаючи. Для себе. — Швидше, ніж я думав.

Він замовк. Потім, не повертаючи голови, промовив уже гучніше, рівним, майже лагідним голосом: