Розділ 9. Сховище реліквій

— Ти не спала, — сказала Тея вранці, ще перед першим дзвоном. — Не заперечуй. У тебе під очима такі кола, що їх видно з бібліотеки.

— Я спала, — збрехала Ліана.

— Три години.

— Добре, три.

Тея зітхнула, підсунула їй чашку гарячого відвару й більше нічого не питала. Ліана була їй за це вдячна. Того ранку слова застрягали в горлі, як кісточки: одне сказаш, і за ним потягнуться інші.

Ти вже тут.

Вона й досі чула це в голові, не голосом, а відчуттям. Та ще табличку під рамою. Пам'ятай.

Після уроку історії, де знову не сказали нічого про Велике Забуття, Ліану перехопили в коридорі. Чиясь рука лягла їй на лікоть, легко, але непохитно, і потягнула у нішу за колоною.

— Не кричи, — сказав Каель.

Вона й не збиралася. Але серце підскочило.

— Це був ти, — сказала вона тихо. — Учора. У залі, у темряві.

— Так. — Він не став заперечувати. — Я побачив, що ти йдеш не туди, куди треба, і пішов слідом. Мені не сподобалось, що ти в неї сама.

— У кого?

— У зали. У портретів. — Він потер перенісся, і в цьому жесті було щось дуже втомлене. — Що ти там побачила?

Ліана сказала. Про очі, які повернулися, про сльозу, про табличку. Каель слухав, не перебиваючи, і чим довше вона говорила, тим глибшими ставали тіні під його очима.

— Старі учні кажуть, — сказав він нарешті, — що портрет Астери завжди трохи змінюється, якщо надто довго на нього дивитися. Кожен бачить у ньому щось своє. Ніхто не казав, що він може дивитися у відповідь.

— Може, тільки на мене.

— Може. — Він подивився на неї. — Це означає, що ти справді з її роду.

— Я це вже знаю.

— Тоді знаєш і те, що нам потрібно більше, ніж портрет. Портрет — це фарба. Нам потрібне щось, що вона носила, чого торкалася. Річ, що пам'ятає її.

Ліана не відразу відповіла. Вона думала про кристал у кабінеті Арвена, про іграшку, про шпильку Дому Сорн. Про те, як речі відкривалися, коли до них торкався той, хто мав право слухати.

— Де такі речі зберігаються? — спитала вона.

Каель ледь усміхнувся.

— У Сховищі реліквій. Глибоко під східним крилом. Туди пускають лише членів Ради й тих, хто має її печатку.

— То нам туди не потрапити.

— Мені не потрапити, — поправив він. — Але не всім.

Ліра Сорн прийшла на зустріч у бібліотеці рівно опівночі, з ліхтарем у руці, у темному плащі, з таким виразом обличчя, наче їй пропонували вкрасти власну родову скарбницю.

Вона побачила Каеля й зупинилася.

— Він що тут робить?

— Допомагає, — спокійно сказала Ліана.

— Морвейн. — Ліра вимовила прізвище, як слово, яке не любила на смак. — Мій батько каже, що вашому роду не можна довіряти навіть у свято.

— Мій батько каже те саме про Сорнів, — відповів Каель. — Мабуть, вони бачать одне одного дуже чітко.

— Не починайте, — втрутилася Ліана. — Обоє. У нас ніч і одна спроба.

Ліра стиснула щелепи, але перестала сперечатися. Вона витягла з-під плаща невелике металеве кільце з темно-синім каменем, з вигравіруваним гербом Дому: дві схрещені лінії над колом.

— Печатка мого батька, — сказала вона. — Він забув її вдома, коли приїжджав у вересні. Я забрала її «для збереження».

— Ти її вкрала, — уточнив Каель.

— Взяла в позику. — Ліра підняла підборіддя. — Не забувай, Морвейне, що я ризикую більше за вас обох.

Це була правда, і всі троє це знали.

Коридор до Сховища починався за неприкметними дверима на нижньому поверсі східного крила, і Ліана ніколи б не помітила їх, якби Каель не показав. Двері були низькі й вузькі, наче хтось хотів, щоб про них забули. За ними починалися кам'яні сходи, що спускалися вниз у темряву, така густа, що ліхтар Ліри освітлював лише кілька перших щаблів.

Вони йшли мовчки. З кожним кроком повітря ставало холоднішим і сухішим. Ліана відчувала, як тиша тисне на вуха. Це була не порожнеча, а щільність, ніби вона спускалася не під землю, а всередину великої пам'яті.

— Довго ще? — прошепотіла вона.

— Двісті сорок сходинок, — відказав Каель. — Я рахував ще першого року.

— Ти вже пробував сюди потрапити?

— Пробував.

— І що?

— Двері не відчинилися. — Він знизав плечима. — Але я не Сорн.

Двері, до яких вони нарешті дійшли, були зроблені з чорного металу, вкриті рунами, що ворушилися під світлом ліхтаря, як живі. Посередині виднілася заглибина, точно за розміром печатки.

Ліра вдихнула, ніби перед стрибком, і вставила кільце в отвір.

Секунду нічого не відбувалося. Потім руни спалахнули холодним білим світлом, лунко клацнув замок, і важкі стулки повільно розчинилися. Звідти дихнуло старим папером, воском і чимось віддаленим, схожим на озон після грози.

Сховище було величезним.

Не просто підземною залою, а цілим лабіринтом: ряди високих скляних шаф сягали склепіння й зникали вдалині, кожна з підписом на мідній табличці. У шафах лежали речі. Кинджали з викривленими лезами, книги без назв, дзеркала в чорних рамах, скляні фіали з чимось, що тихо світилося зсередини. Кожна річ зберігалася окремо, у власній ніші, на оксамитовій подушці.

— Небеса, — прошепотіла Ліра, вперше за всю ніч забувши про свій гонор.

— Шукайте табличку з ініціалами, — сказав Каель. — «А.В.» або «Астера Вейл».

Вони розійшлися в різні боки. Ліана йшла між шафами повільно, ковзаючи поглядом по підписах: Ф. Кроун. Лорд Ільмар. Невідомий власник. Річ із Розлому. Її кулон був теплим і, здавалося, трохи тягнувся вперед, як стрілка компаса.

Вона майже не здивувалася, коли зупинилася перед потрібною шафою.

Вона стояла осторонь від решти, на самому кінці проходу, у ніші, яку освітлював слабкий блиск з-за скла. Табличка була стерта, але літери ще можна було розібрати: А.В. Особисте.

Ліана покликала. Каель і Ліра швидко з'явилися поряд.

У шафі було небагато речей. Срібна гребінка з дрібними зубцями, потемніла від часу. Маленький ключик із фігурним вушком. Складений учетверо аркуш пергаменту, вицвілий, вкритий пилом. І перо, довге, з прозорого скла, у якому мерехтіли крихітні крапельки світла, як зорі в краплі води.