Розділ 8. Портрет, що дивиться

Розділ 8. Портрет, що дивиться

Бібліотека Аркануму починалася там, де закінчувалися сходи, і, здається, не закінчувалася ніде.

Ліана вперше опинилася тут увечері. Стелажі здіймалися до самої стелі, розчиняючись у напівтемряві, між ними снували вузькі драбини на коліщатках, а кристали під склепінням горіли приглушеним золотом, ніби світло тут теж боялося порушити тишу. Пахло старим папером, воском і чимось солодкуватим, як засушені яблука.

Північну полицю вона знайшла швидко: це була найдальша, найтемніша секція, де стелажі стояли впритул, а між ними залишався лише вузький прохід. Тут не було жодного кристала. Хтось навмисно їх вимкнув або зняв.

Ліра Сорн сиділа на нижньому щаблі драбини, тримаючи на колінах важку книгу в темно-синій палітурці. Побачивши Ліану, вона не підвелася.

— Ти прийшла, — сказала вона. Не питаючи, констатуючи.

— Ти ж просила.

— Я не просила. Я наказала. — Ліра гірко скривилася. — Це моя погана звичка. Мій батько каже, що в мене голос людини, яка не вміє просити.

Вона підвела очі. Без тіней від кристалів її обличчя здавалося старшим і втомленішим. Срібна шпилька знову була в косі, але тепер Ліана бачила, що вона тримається ледве-ледве: неохайно, ніби її встромили в поспіху.

— Сядь.

Ліана сіла навпроти, на бильце стелажа. Було тихо. Десь далеко зашурхотів папір, і знову тиша.

— Скажи, що ти бачила, — сказала Ліра. Голос її був рівний, але руки на палітурці стискалися міцніше.

Ліана подумала про Каеля. Про його «ніколи не кажи нікому». Але дивилася на Ліру й розуміла, що ця дівчина прийшла сюди не для того, щоб виказати її. Вона прийшла, бо боялася.

— Я бачила чоловіка, — сказала вона повільно. — У темно-синьому плащі. Він сидів за столом у темній кімнаті й підписував якийсь папір. У нього тремтіли руки. Хтось стояв у тіні й казав, що він має сказати, ніби нічого не пам'ятає.

Ліра не ворухнулася. Лише повіки її ледь здригнулися.

— Він сказав щось?

— Сказав: «Ми лише підписали».

Мовчання розтяглося, як натягнута струна. Потім Ліра різко розкрила книгу на колінах. Це була родова книга Дому Сорн, товста, з золотим обрізом. Вона гортала сторінки швидко, майже роздратовано, й зупинилася десь у середині.

— Ерен Сорн, — сказала вона. — Мій пращур. Один із перших радників Аркануму. Шпилька перейшла від нього до старшого сина, від сина до онука й так далі. Мій дід передав її мені, коли мені виповнилося дванадцять.

Вона повернула книгу до Ліани й показала пальцем.

На сторінці стояв довгий список імен, акуратно виписаний рівним почерком, покоління за поколінням. Але на одному місці рядки змінювалися. Три імені були закреслені тонкою лінією, майже непомітною, і над ними, іншим чорнилом, стояло одне слово: Підписав.

Нічого більше. Ні дати, ні пояснення.

— Я знайшла це в дванадцять років, — сказала Ліра тихо. — Питала діда. Він сказав, що це помилка переписувача. Я питала батька. Він наказав мені більше ніколи не відкривати цю сторінку. — Вона гірко всміхнулася. — Тому я відкривала її щоночі.

— А що ти думаєш?

— Що вони щось зробили. Мої предки. Щось, за що потім не хотіли пам'ятати, і тому замовчали навіть у власній родовій книзі. — Ліра стиснула губи. — А тепер приїздиш ти. Без роду. З ім'ям, яке з'явилося в закритій сторінці. Ти торкаєшся мого діда, і він для тебе живий. А батько написав мені лист: «Стеж за Вейр».

Ліана відчула, як усередині стиснулося.

— Він знає, хто я?

— Не знаю. Але він злякався, коли почув. — Ліра повільно підняла на неї очі. — Скажи мені чесно. Ти прийшла сюди, щоб нас знищити?

— Я прийшла, бо мені надіслали лист, — відповіла Ліана. — Я не знала, що тут є хтось, кого можна знищити.

Вони довго дивилися одна на одну. У тьмяному повітрі між стелажами відчувалося напруження, що не мало нічого спільного з магією.

— Ти нічого не скажеш моєму батькові? — спитала Ліра.

— А ти моїй... — Ліана завагалася. — Кому б ти розповіла?

— Усім, кому треба. Але тепер не розповім. — Ліра зачинила книгу. — Я хочу знати правду про мій рід. Навіть якщо вона мені не сподобається.

— Тоді ми обидві хочемо одного, — сказала Ліана.

Ліра підвелася, поправила плащ.

— Не думай, що ми друзі, Вейр.

— Я й не думаю.

— Добре. — У кутику її вуст майже промайнуло щось схоже на усмішку. — Тоді й не буде розчарувань.

Ліана вийшла з бібліотеки, коли годинник на вежі пробив одинадцяту.

Коридори були порожні й темні. Кристали горіли слабко, як нічники, і її кроки в рукавичках звучали глухо. Вона мала повернутися до Північної вежі, до Теї, до ліжка. Але її ноги, наче обираючи власний шлях, повели її в протилежний бік.

До головної зали.

Вона відчинила важкі двері й зупинилася на порозі. Зала була порожня. Столи стояли рядами, накриті білими скатертинами, під високими вікнами лежав місячний промінь, довгий і блідий, наче хтось розстелив на підлозі полотно. А в дальньому кінці, на стіні, висіли чотири портрети.

Тепер вона не відвертала очей.

Ліана повільно пішла вздовж столів, і з кожним кроком портрети ставали ближчими, більшими, тривожнішими.

Перший належав чоловікові з гострим обличчям і вузькими губами, у важкому чорному плащі. Едгар Морвейн. Його погляд був холодним, зверхнім, але в куточках очей ховалося щось, що Ліана не змогла назвати. Утому? Страх?

Другий портрет зображував жінку в яскравому одязі, з довгим золотим волоссям і руками, піднятими до неба. Навколо її пальців ніби танцювали вогонь і вода, намальовані так живо, що здавалося, вони ось-ось зірвуться з полотна. Селена Аурелія.

Третій портрет був найтемнішим. На ньому стояв чоловік у сірому, з розкритою книгою в руках, але обличчя його було потемнілим від часу: ніби фарба зіпсувалася саме там. Розгледіти можна було лише силует, контур підборіддя, слабку тінь усмішки. Люціан Рейвен. Ліана довго дивилася на нього, не розуміючи чому, а потім рушила далі.