Розділ 7. Уроки, яких не було в розкладі

Розділ 7. Уроки, яких не було в розкладі

Рукавички допомагали. Але не повністю.

Ліана з'ясувала це вже наступного ранку, коли, виходячи з кімнати, необережно схопилася за мідну клямку. Крізь тонку шкіру вона відчула не картину, не голос, а лише слабкий, приглушений шепіт, ніби за стіною розмовляли люди. Слів не розібрати. Тільки відчуття, що клямку хтось тримав дуже довго й дуже сильно тремтячою рукою.

Вона відсмикнула долоню й кілька секунд стояла нерухомо, слухаючи, як шум повільно стихає.

— Рукавички, — пробурмотіла вона. — Отже, не стіна. Просто вата.

Це було краще, ніж нічого. Але не те, на що вона розраховувала.

День тягнувся повільно, як мокра вовна.

На заняттях з історії магії їм розповідали про Велику Війну Родів і заснування Аркануму, і кожне слово викладача звучало гладко, ніби його вивчили напам'ять і жодного разу не перевірили. Про чотирьох засновників говорилося з такою повагою, що Ліана мимоволі стискала кулаки під партою. Про Велике Забуття не сказали нічого. Про стерті роди теж.

— А що сталося триста років тому? — спитала Ліана в кінці лекції.

Викладач, худий чоловік із пенсне, мляво підняв брови.

— Пані Вейр, це питання виходить за межі програми першого курсу.

— Але в підручнику є прогалина між двома датами.

— Прогалини в підручниках, — терпляче відповів він, — зазвичай означають, що там нічого суттєвого не відбулося.

Тея легенько штовхнула її ліктем. Ліана мовчки сіла. Проте вона запам'ятала, як на слові «прогалина» викладач на мить відвів очі.

Після обіду її чекав Каель.

Він стояв біля колони на кінці галереї, схрестивши руки на грудях, і, побачивши її, не посміхнувся.

— Ходімо, — сказав він.

— Куди?

— Туди, де ніхто не слухає.

Кімнату, куди він її привів, давно не використовували. Це була невелика аудиторія в східному крилі, з вікнами, забитими дошками, з перекошеними лавами й товстим шаром пилу на підлозі. Каель двома рухами відсунув завалену партами двері, впустив її всередину й повернув ключ у замку.

— Тут можна? — спитала Ліана.

— Тут ніхто не буває з тих пір, як помер старий Ервін, що читав тут теорію заклять. Про нього залишилася історія, ніби він ходить по ночах. Тому всі обходять. — Він кинув на неї короткий погляд. — Це дуже зручно.

Каель дістав з-під плаща полотняну торбу й висипав на найближчу парту кілька речей: іржавий ключ, потерту перодержку, розбите порцелянове блюдце, дитячу дерев'яну іграшку. Вони лежали в ряд, невинні, як експонати в лавці старожитностей.

— Знімай рукавички, — сказав він.

— Ти ж сам казав не торкатися...

— Я казав не торкатися без потреби. Ти вже торкаєшся. Краще, щоб ти знала, що робиш. — Він присів на край парти. — Слухай. Я не знаю, що це за дар. Я не читав про таке ніде. Але я бачив, як ти зомліла в залі Арвена, і знаю, як виглядають люди, котрі раптом... провалюються. Якщо це повторюватиметься, тобі знадобиться правило.

— Яке?

— Не шукай. Чекай. Коли ти намагаєшся подивитися, спогад ховається. Коли даєш йому прийти, він приходить. Принаймні так я здогадуюся.

Ліана повільно стягла рукавички й поклала їх на парту. Пальці, вільні від шкіри, одразу відчули прохолоду повітря.

— А ти б хотів, щоб я...

— Ліано. — Каель зупинив її. — Я не прошу. Я пропоную. Якщо не хочеш, ми розійдемося.

Вона подивилася на нього. У нього було втомлене обличчя, а в очах ішла справжня боротьба: він явно не хотів її просити, але потребував відповіді. Це було не схоже на його звичайну гру в загадки.

Ліана кивнула.

Перше, що вона торкнулася, був ключ.

Тиша. Потім короткий, майже беззвучний спалах: чиясь рука повертає ключ у замку, поспіх, мокрий плащ, запах дощу. Ніяких слів, лише відчуття: людина поспішала додому. Ліана відчула радість, просту й теплу, і випустила ключ, так і не встигши подумати, що це було.

— Що? — спитав Каель.

— Хтось повертався додому. Був дощ. Йому було... добре.

— Добре, — повторив він.

Наступним було блюдце, тріснуте по краю. Воно не показало нічого, крім слабкого запаху чаю й далекого звуку сміху. Тоді дерев'яна іграшка. Її вона брала обережно, наче маленьку птицю. Раптом крізь неї прорвалося щось гостріше, ніж перед цим: дитячий плач, чиїсь руки, що ховають іграшку в скриню, страх. Ліана різко відсмикнула пальці.

— Це... щось погане. Її забрали. Дитині не дали...

— Що?

— Не дали попрощатися.

Каель мовчав.

— Ти в порядку? — спитав він нарешті.

Ліана торкнулася пальцями скроні. Голова гула, як від довгого падіння. Відчувалася слабка пульсація за очима. Вона хотіла сказати «так», але слова не вийшли, і замість них щось тепле потекло з носа. Ліана торкнулася верхньої губи, і на пальцях залишилася яскрава червона смужка.

— Ой.

— Сядь, — Каель швидко відсунув лаву, тицьнув їй свою хустину. — Голову назад не закидай. Тримай.

Вона сиділа, притискаючи тканину до носа, і чекала, поки хвиля відступить. Вона змушувала себе дихати рівно. Мабуть, вперше в житті їй було по-справжньому страшно від власного тіла.

— Кожного разу так буде? — спитала вона крізь тканину.

— Не знаю, — чесно сказав Каель. — Мабуть, залежить від сили спогаду. Що сильніше почуття, то більша ціна. Це схоже на правду?

— Так, — тихо мовила вона. — Іграшка була гіршою за ключ.

Він кивнув, ніби це підтверджувало щось, чого він боявся.

Вона не одразу помітила, що наспівує.

Це почалося, коли вони вже збиралися йти. Ліана складала речі в торбу, і крізь неї, майже без її волі, пробилася мелодія: тиха, повільна, з незвичним ходом, ніби колискова, яку співають, щоб не розбудити. Вона не знала слів. Не пам'ятала, звідки знає її.

— Що це? — спитав Каель.

Ліана здивовано підвела очі.

— Що?

— Ти наспівуєш.

— Я... — Вона замовкла, прислухаючись до себе. Мелодія тяглася, ніби струна, яку хтось торкнувся й не встиг стишити. — Не знаю. Я ніколи її не чула.