Розділ 6. Шпилька Дому Сорн

Розділ 6. Шпилька Дому Сорн

Дзвін на вежі пробив сьому ранку, і Ліана вперше зрозуміла, що таке справді прокинутися без сну.

Вона лежала й дивилася на стелю, де тонкі тріщини за ніч змінили візерунок, або їй тільки так здалося. Долоня, якою вона торкалася вирізаних імен, злегка німіла. Кулон уже не гарячий, але й не холодний: просто теплий, як дотик чужої руки.

У двері постукали.

— Ти жива? — гукнула Тея з коридору. — Якщо так, то вставай. Ми запізнимося на сніданок, а там дають медові калачі. Які тільки для першого тижня.

Ліана одягнула чисту сорочку, розплела й знову заплела косу, сховала нічний аркуш у торбу, де лежав шовковий клаптик із «Повернись», і вийшла.

У їдальні Академії стояли чотири довгі столи, по одному під кожною вежею. Ліана вгадала це не за прапорами, яких не було, а за тим, як розсідалися учні: не за покликом друзів, а за складним, майже мовчазним порядком, ніби кожне місце давно було закріплене.

Над дальнім кінцем зали висіли чотири величезні портрети в важких рамах. Ліана ковзнула по них поглядом і відвела очі. Чомусь було зарано. Не сьогодні.

— Ти дивишся на них так, ніби вони можуть відповісти, — пробурмотіла Тея, простягаючи їй калач. — Не роби цього. Це ж просто засновники.

— Ти кажеш «просто».

— Бо вони мертві. Триста років як мертві.

Ліана мовчки відкусила калач і відчула, що апетит зник. Вона відклала недоїдений шматок.

Їм із Теєю призначили місця на кінці стола, де сиділи учні без Дому. Таких було небагато: кілька стипендіатів, двоє з торгових родин і дівчина з дуже блідим обличчям, яка весь час щось шепотіла собі під ніс. Ліана не знала, чи має вважати це образою, чи полегшенням.

— Тут кажуть: «Без роду, без голосу», — тихо пояснила Тея. — Тобі це не варто брати до серця.

— Я не беру.

Це було неправдою, і Тея, здається, це зрозуміла.

Першим заняттям були руни.

Клас містився в нижній вежі, у круглій залі зі сходами-амфітеатром і величезним кам'яним столом у центрі. На столі лежали десятки гладеньких сірих каменів, розкладених рядами, наче хтось готувався до партії в якусь гру, правила якої Ліана не знала.

Майстер Арвен стояв біля дошки, вкритої крейдяними знаками. Сьогодні в нього було спокійне обличчя й усмішка, що здавалася майже щирою. Ліана шукала на ньому сліди вчорашнього напруження й не знаходила. Це наводило на думку, що він володіє собою краще, ніж будь-хто з тих, кого вона зустрічала.

— Доброго ранку, — сказав він, і залою прокотилася тиша. — Сьогодні ми починаємо з основ. Кожна руна — це не просто знак. Це домовленість між людиною й силою. Ви пишете слово, а сила відповідає, якщо вона вважає вас гідним співрозмовником.

Він узяв камінь і провів по ньому пальцем. Той спалахнув слабким золотистим світлом і одразу згас.

— Ваше завдання: викликати відповідь. Не вогонь, не блискавку. Лише тепло. Той, хто зможе, покаже це мені до кінця заняття.

Учні розібрали камені й схилилися над ними. У залі заскрипіли крейда й перо, кілька людей зашепотіли заклинання, хтось глухо зітхнув.

Ліана взяла камінь. Він був важкий, гладкий і зовсім холодний. Вона не знала, що писати. Тея, що сиділа поруч, підсунула їй аркуш із намальованою руною й спробувала шепнути щось на вухо. Але не вийшло: за спиною почувся голос, тонкий і рівний, наче лезо.

— Не старайся. Твій камінь нічого не покаже.

Ліана обернулася.

Дівчина стояла біля сусіднього ряду, схрестивши руки на грудях. Висока, зі світлим, ретельно заплетеним волоссям, у плащі, чий комір густо вишитий сріблом. На пальцях у неї було по два кільця, а в косі, скріпленій на потилиці, блищала довга срібна шпилька з дрібним чорним каменем.

— Ліра Сорн, — сказала вона, ніби Ліана могла не знати. — А ти — та, кого не мало тут бути.

— Я не просила вас говорити зі мною, — спокійно відповіла Ліана.

— А ти не просила, щоб тебе допустили. Але тебе допустили. Дивно, правда? Люди з мого роду чекали цього місця роками. А ти приїхала в брудних чоботях і вже ходиш по залах, ніби так і треба.

— Ліро, — тихо сказала Тея, — облиш.

— А ти, стипендіатко, краще мовчи. — Ліра навіть не глянула на неї. — Кажуть, реєстр знайшов твоє ім'я на закритій сторінці. Кажуть, там нічого не було триста років. Що ти зробила, Вейр? Що ти така, що книга сама тебе вписала?

У залі затихло. Ліана відчула, як десятки очей повернулися до них. Вона стиснула камінь і повільно підвелася.

— Я не знаю, — сказала вона чесно. — Може, ти знаєш більше, ніж я. Ти ж місцева.

Хтось у першому ряду хмикнув. Ліра примружилася.

— Ти смієш...

— Пані Сорн, — м'який голос майстра Арвена розрізав повітря. Він так і не підвищив тону, але всі одразу обернулися. — Якщо ви закінчили з висловлюваннями, поверніться до вправи.

— Я лише поцікавилася, майстре...

— Я бачу. Але цікавість краще спрямовувати на руни.

Ліра стисла губи й відступила. Проте, повертаючись до свого місця, вона різко змахнула плащем, і з її коси випала шпилька.

Та впала на кам'яну підлогу з дзвінким, тонким звуком і покотилася до ніг Ліани.

Ліана нахилилася й підняла її, не думаючи. Це був цілком природний жест. Так робить будь-хто.

Шпилька була тонка й важка, срібна, з чорним каменем на кінці. І щойно її пальці зімкнулися на ній, світ зник.

Це була не зала. Це була маленька кімната із щільно зачиненими віконницями й одним столом посередині. На столі лежав аркуш, а над ним, зіщулившись, сидів чоловік у темно-синьому плащі. У нього були втомлені очі й тремтячі руки. У його волосся, зібране ззаду, була встромлена срібна шпилька з чорним каменем.

— Я лише прошу, щоб це залишилося між нами, — сказав він тихо.

— Це і є між нами, — відповів чийсь інший голос, різкий, наче вимірюваний. Обличчя Ліана не могла розгледіти. Хтось стояв у тіні, за межею світла. — Ви ж розумієте, що завтра будуть питання. І ваша відповідь має бути однією.

— А якщо хтось згадає?