*****

                           

Стояв спекотний липневий день, сонце палило нещадно, на бездонно-синьому небі не було ні хмаринки, у повітрі висіло марево.  Дмухав сильний вітер, але він не приносив полегшення. Все навколо завмерло, страждаючи від спеки, не літали птахи, не стрекотали цикади, навіть мухи і ті поховалися.

Гірська дорога, пишуча жаром, як розпечена сковорода, проходила над морем, погляд на яке сліпив очі відображенням мільйонів сонц. На узбіччі дороги, прямо на краю скель, тулилися рідкі, курні і хирляві від зневоднювання кущі. І тільки одне старе дерево росло на повороті гірського серпантину, даруючи перехожим тінь, і якій можна було хоч якось сховатися від безжального світила.

Під деревом, притулившись спиною до шорсткого стовбура, на рюкзаку, сиділа жінка.
Виглядала вона дивно, мимо не пройдеш. Немолода, але кріпка, струнка, жилувата, з ясними очима, навколо яких розкинулася павутинка зморшок від частих посмішок. З під бандани вибилось пасмо темного волосся. Одягнена жінка була у довгу яскраву спідницю і коротку майку, яка відкривала тату на сильних руках, на ногах були сандалі. Поруч з рюкзаком стояли трекінгові палиці і гітара. Жінка дрібними ковтками пила воду з практично вже пустої фляги.

Дивно було зустріти самотню жінку в місці, де навіть птахи не літали у таку пору доби. Що вона робила сама, на пустельній дорозі? Що привело її у це місце?

Жінка втікала, втікала від себе, розуміючи, що це не реально, що пам’ять завжди буде при ній, що біль втрати піде не з відстанню, а з часом. Біль втрати…
Скільки разів у житті жінка переживала її? Від уходу коханих, від зради до загибелі близьких і рідних. Кожен раз серце рвалось на частки, душа вмирала від туги, але життя продовжувалось, залишаючи рубці на пораненій душі.

Всього пару місяців тому в жінки померла собака, руда величезна кавказька вівчарка, залишив свою господиню зовсім одну на білому світі. Скільки вони пройшли разом, скільки пережили! І ось зараз, пробуючи хоч якось заглушити біль, жінка намагається втекти сама від себе.
Це вже не перша собака, яка йшла на веселку, але потім завжди з’являвся новий пухнасте створіння, якому жінка дарувала турботу і любов, отримуючи натомість ще більше любові і вірності. Але зараз все змінилось. Роки беруть своє, взяти цуценя було би безвідповідально: здоров’я вже не те, грошей і роботи немає, якщо щось трапиться, то залишити собаку немає на кого.

А чим заглушити біль втрати? Жінка, залишивши все, поїхала мандрувати. Просто в нікуди, лишень би подалі від місця, де душа рвалась на шматки від болю. Взяв з собою тільки перевірений роками і горами рюкзак, таку ж стару гітару і палиці, вона автостопом проїхала пів континенту. Дорога привела її на цей скелястий берег моря, спекотний, безводний і безлюдний. Жінка прийшла сюди пішки, сподіваючись на випадок, а раптом когось занесе в це безлюдне місце і її підвезуть до найближчого селища, щоб поповнити запаси води, і, якщо вдасться, то підзаробити на їжу і ночівлю. Вона не гребувала ніякою роботою, мила посуд в придорожніх кафе, допомагала по господарству, працювала на полях і в садах, лишень би платили або годували, та дали ночівлю і душ. Людині так мало треба для життя!

Шансів на те, що тут проїде транспорт, було дуже мало, всі давно користуються новою автострадою, а цю дорогу, небезпечну через круті повороти і гірські серпантини, зовсім забули. Але жінка хотіла ще раз побувати у горах, подивитись на вершини, доторкнутись до скель, ось і пішла цим шляхом. Вона відклала флягу, відкинула голову на стовбур дерева і стала дивитись вгору, на скелі і вершини, вкриті снігом.
Скільки їх, високих і не дуже, було пройдено за все життя? Не порахувати! Як же вона була щаслива у горах! Пам’ять, пам’ять, що т и робиш з людиною? Інколи стає так боляче від неможливості повернутися у минуле, так щемить серце!

Очі жінки затуманилися, перед ними пливли картинки з дитинства, юності, калейдоскоп із яскравих образів. Жінка задрімала. І раптом, як грім серед ясного неба, почувся звук мотора. Не вірячи своїм вухам жінка різко підвелась, приклала долонь до очей, намагаючись роздивитись машину у спекотному мареві. Так, внизу, по серпантину дороги, повільно, натужно гудячи мотором, їхав старенький мікроавтобус, такий на котрих  давним давно, у минулому житті, їздили хіпі.

Бусік повільно здолав підйом, залишаючи по собі хмару диму, гримаючи всім натрудженим нутром, під’їхав до повороту, де стояла жінка, і зупинився, підкоряючись міжнародному знаку всіх автостопщиків – витягнутої вперед руці зі стиснутим кулаком і піднятим у гору великим пальцем. За кермом був чоловік, немолодий, довговолосий, одягнутий, як хіпі з минулого сторіччя: потерті джинси, кольорова сорочка на випуск, на голові бандана.

- Come! – запросив він жінку, відкрив пасажирські дверцята. Жінка блискавкою метнулася за речами, швидко закинула свій скарб у нутро автобуса, чкурнула в машину, з трудом захлопнула двері і тільки тоді підняла очі на водія. Чоловік дивився на неї в упор, широко відкрив сині-сині, не зважаючи на вік, очі.

Жінка оніміла і завмерла, як паралізована.
- Мара! Ти? – охриплим від хвилювання голосом спитав чоловік.
Це питання лишило жінку мови. Як? Тут, в чужій країні, в тисячі кілометрів від рідного міста, через 50 років, вона зустріла його, хлопця, який багато років тому забрав її серце.

Мовчки, руками, що почали тремтіли від хвилювання, вона судомно зняла з шиї шкіряний шнурок, я на якому висіло стареньке сріблясте кільце. Так, так! То саме кільце, яке подарував їй молодий Ден.
Вони були знайомі всього один вечір, але цей хіпі був самим яскравим спогадом юності. Кохання з першого погляду. Чи існує вона? Якщо слухати розум – ні і бути не може. А якщо серце, то ось вона, дивиться на Мару великими синіми очима, дивиться в саму душу, всупереч часу і відстані.
Як же вона його чекала! Як мріяла побачити ще раз! Це бажання не згасло з роками, теплилось у душі надією, що є у світі чоловік, сильний, великий, до  якого, коли погано, можна просто притулитись і відчути себе маленькою, який може зігріти і захистити.

Мара знала, що рано чи пізно, якщо чогось сильно хочеш, то воно обов’язково здійсниться. Як же довго, нескінченно довго вона чекала!

Вони сиділи дивились не відриваючись в очі і мовчали. Їм не потрібні були слова. Вони відчували один одного, люди, які знайшлися через 50 років, в чужій, забутою Богом країні, в горах, на березі моря, на курній і спекотній дорозі.

В салоні бусіка почувся писк.
- Що це? – Мара сильно напружилась. Аж занадто знайомим був їй цей звук.
- Та ось, зайшов на дорозі. Хтось викинув, а я не міг залишити, загине на жарі, - відповів Ден, витягуючи з коробки щось мале, руде, живе.

Собака! Цуценя, з потужними лапами, великою, просто величезною головою і темними, майже чорними, намистинами очей.

- Їсти хоче, - Ден вже діставав з сумки пакет з молоком
Мара, з руками, що тремтіли від хвилювання, взяла собаку на руки, притиснула до себе, гладила і ніжно шепотіла у руде, мохнате вушко лагідні слова.
Цуценя заспокоїлось, пригорнулось до жінки і замовкло.
Так і сиділи вони в машині, мовчки дивлячись на море, мружившись від яскравого сонця, слухали задоволене урчання цуценяти, тримаючись за руки і розуміючи, що життя тільки починається.
Хіпі і Мара…

3 червня 2018 р.