Розділ 2 – Кут, кіт та кафе

– Це просто жах... – я підправила макіяж, вмила лице обережно та почала важко дихати. Буквально задихатися від емоцій. Що коїться... Навіщо він це говорить? Навіщо так мене підставляє? Навмисно? Але ж я пообіцяла йому розповісти! І розповім!.. 
– Няв! – довести думку до кінця мені не дав няв десь поряд. Кіт? Але ж це вбиральня де він... І я побачила кота. Чорного, пухнастого.
– Кицю... Привіт. – я простягнула до нього руку, але він побіг до виходу з вбиральні. – Кицю, стій! Тобі туди не можна! – кричу і бігу за ним, але зупиняюся перед дверима жіночої вбиральні, через те що бачу Степана. ЗНОВ. 
"Та ви що, знущається з мене?!" – кричу про себе, адже вже не можу від усього цього що коїться, а потім тікаю за кут. 
– Тільки б не замітив... – шепочу про себе і відчуваю чиюсь руку у своїй руці. Я що, знов схопила... Дивлюся на того Пана Алексєєва. Ой... Знов. Знов я схопила його за руку та припала до себе, адже відчуваю поряд його сильне тіло. Не тільки руку, а й ТІЛО. Моє худе, у порівнянні з ним, здається тілом якогось нескладного підлітка... Хоча на відміну від самих підлітків, в мене хоч трохи є груди та попа, а щодо усього іншого, то... То дійсно, трохи схудла я в останній рік щось!
– Не бійся... Він йде не до тебе, а до іншого когось. Ти в безпеці, Софі. – я обернулася до начальника та зіткнулася з ним носами. Він трохи нахилився до мене і я трохи засмутилася. Він занадто близько... Не те щоб це погано, навпаки, приємно, але... Він відмовив мені. У Новий рік. Ця симпатія не взаємна. Тож, не хочу нав'язуватися йому...
– Пане... Ти? – відчуваю під ногами кота. Того самого, за яким я гналася нещодавно. – Це все через тебе поганий котику! – гніваюся на нього. Якби не він...
– Ходімо... – начальник зняв з себе піджак, накрив мою голову та розрахувався карткою за вечерю. Ні пані Алексєєвой тут не було, ні Каріни... Де вони? Вже пішли? Що взагалі тут коїться?..
Ми вийшли з кафе і сівши в машину, Александр Александрович зняв з мене свій піджак.
– А тепер... Я потребую відповідей. Негайно, Харченко. – чоловік з самим серйозним обличчям, яке тільки я бачила кілька разів, схрестив руки на грудях у машині та подивився на мене. Так, що в мене зупинилося дихання. От халепа...

.........

– Тоді ви мені скажіть! Чого брешете власній матері? М? Немає в вас ніякої дівчини! Я знаю все про вас! – говорю йому не думаючи про наслідки. Ну а що? Повинна ж я якось викрутитися з цієї.... Неприємної ситуації, в яку я потрапила. Клята доля! – І сестрі брешете! І не соромно вам, пане Алексєєв?!
– О... Ти впевнена, люба, що в мене саме немає дівчини? – чоловік нахилився і лімузин, який начебто повинен бути довгим, у мить став якимось маленьким та незручним. — А хто власній матері бреше на кшталт роботи? М? Не я так точно... І ховається від... Нашого нового піар-менеджеру? Чому саме він? Ви знайомі?
– Я не буду відповідати на ваше питання. Коли буду готова, все розповім. Досить. Мені час йти. Денис, зупини машину! – я забрала свою сумку та вийшла з машини, перед цим кинув йому таку фразу. – І з вашого боку це було не доречно брехати матері на кшталт дівчини, якщо я правильно усе зрозуміла. Ми різні. І я ваша асистентка. Не дівчина. Ви самі так сказали. Тож... Будь ласка, зберігайте субординацію у цьому плані. Ніяких більше подібних ситуацій. Ми на роботі. Гарного вечора вам, Пан Алексєєв. – і відвернувшись, направилися додому.