– Пане Алексєєв, сьогодні у вас за планом зустріч зі співзасновником кампанії "Холдинг Реймен", який щойно приїхав з Індії, зустріч з представником "Клінінг тайм" та ваша мати ДУЖЕ наполягла на зустрічі з вами та вашою сестрою. Тож, я вписала у ваш графік зустріч... – я тримаючи в руках блокнот з планом зустрічей свого начальника. Сьогодні дуже багато роботи, часу мало і треба все за сьогодні встигнути. Треба поспішати.
– Давно вона дзвонила? – питає Александр Александрович і встає зі свого шкіряного крісла у його кабінеті. В мене є свій стіл у цьому ж кабінеті, стілець (на жаль не шкіряний) і комп'ютер. Але їм я користуюся тоді коли знаходжуся тут, а загалом, в мене є ноутбук. І він, у наших відрядженнях за кордоном ДУЖЕ рятує. Хоча це нормальна річ і у кожного асистента повинен бути як ноутбук, так і звичайний комп'ютер. Але в минулій такої розкоші не було...
– Декілька годин тому. Ваша сестра знов намагалася зв'язатися з вами через телефон нашої кампанії, але ви були... Зайняті. Тож, я відповіла, що ви компенсуєте вашу зайнятість подарунок. – Для мене не було дивний дзвінок 12 річної дівчинки на корпоративний телефон. Багато дітей помиляються номерами та сестра Александра Александровича, ангелочок зі світлою душею, не була виключенням. І дзвонила вона не раз сюди, коли не могла додзвонитися до брата. Ось, у роздумах, щоб дати їй свій власний номер. Щоб в екстрених випадках вона могла набрати мене. Чи потрібен він їй, чи ні... Думаю ще.
– Знов? Добре, подарунок... – низьким голосом вимовляє Александр, мрія кожної дівчини у нашій рідній Україні. Я його м'яко перебиваю.
– Вже купила. – посміхаюся йому та кидаю погляд на пухкий пакет у куті. Там солодощі, нова книжка та іграшка. Хоча в дівчинки є усе що вона забажає, але подарунки від старшого брата вона цінить найбільше. Мармеладки їси одразу, як і читаючи книгу. В неї ціла шафа їх. Руйнувати мрії про те, що він сам вибирає їх, не будемо, але колись... Колись, їй доведеться дізнатися, що увесь рік та навіть на день народження вибирала їй подарунки саме я. Але зараз їй про це знати не треба.
– Щоб я без тебе робив Софію. – Чоловік посміхнувся мені і я посміхнулася у відповідь. Не часто він мене балує компліментами. Не часто. Тож, кожний, я зберігаю в окрему схованку у своїх спогадах.
– Тож, пішли, Софі. Роботи багато і час це гроші, які ми втрачаємо. Я кивнула і ми направилися на першу зустріч. Вийшовши з кабінету пана, пішли по коридору та я завмираю в мить. Степан. Степан Бойко у нашому офісі, стоїть собі... Веде бесіду з якоюсь дівчиною.
– О... О ні. Звідки він тут? – колись, давним-давно, цей чоловік був маленьким. Не гарний початок, але так і є. Ми були дітьми. Я та Степан. Та що там! Найкращими друзями! Сім'я Бойко була нашими сусідами і я виросла з цим хлопцем, але у 10 років він поїхав. Його тато знайшов роботу за кордоном, а саме в Америці та... Вони переїхали туди.
Ніколи не думала, що можу зустріти Степана саме тут, у цьому офісі та саме ЗАРАЗ, коли я працюю асистентом пана Алексєєва. І... Це біда. Велика біда, адже я на мільярд, чорт його забирай, відсотків впевнена що він заходив до моєї матері. Просто впевнена і якщо він розповіси їй що я працюю тут, то це буде скандал. Величезний скандал у моєму житті! І так... Я не кажу мамі де працюю, адже працюючи на минулій роботі, постійно чула від неї таку фразу:
" — Ця робота не для тебе. Асистенткою вона влаштувалася! Ти подиви на неї! Ти закінчила Київський державний університет внутрішніх справ України та повинна працювати за спеціальністю! Ти адвокат і повинна працювати за спеціальністю!"
І так далі, і тому подібне... Кожного дня це чула, коли приїжджала до неї. Зараз, у сенсі роботи, майже нічого не змінилося, робота тільки в іншій фірмі, але мама думає... Що я працюю адвокатом. І це мене влаштовує. І її. Але. Але Степан... Степан може все зіпсувати в один момент! І я цього не припущу!
Я зреагувала у мить. Схопила за руку свого начальника та очима найшла велику порожню (адже зараз літо та ніхто верхній одяг не носить) шафу для одягу біля нас. Велике дзеркало від підлоги до стелі.
"Саме те що треба" – подумала я у той момент і буквально впихнула у цю шафу свого начальника.
– Звільню, Харченко! Звільню, якщо зараз же не порозумійтеся мені! Що з вами взагалі коїться?! – грізний рик начальника пролунав прямо наді мною. Ой...
– Тихіше ви, Степане тут! Будь ласка, тихіше... – прошу свого начальника і прикладаю палець до його губ. – Ш-ш-ш... Тихіше, Олександре Олександровичу... Тихіше, а то він почує нас.
– Харченко! Ще раз повт… – тут я закриваю йому рота. Нахабно з мого боку, відчуваю звільнять після цього, але мені начхати, насамперед... Головне, щоб Степан не дізнався, що я працюю тут. Щоб не побачив мене. Інакше... Бути ВЕЛИЧЕЗНІЙ біді! Минуло декілька секунд і я обережно визирнула оком з шафи. Начебто, пішов... Шумно видихнула. Врятована. Зараз так, але що буде далі... Не зрозуміло.
...........
– А тепер Харченко я потребую ВІДПОВІДЕЙ. Порозумійтеся мені, швидко, адже час йде! – начальник, після того я вийшов з шафи та почав поправляти свій костюм.
Мені. Було. Начхати. Тоді... А зараз стало в мить соромно. Дуже соромно і що відповісти я навіть гадки й не мала!
Хоча обійматися зі своїм начальником було досить... Приємно. Він сильний, в нього дуже сильні мишці та гарячі руки, які тоді обіймали. Якщо б не Степан, можливо я б і ніколи не відчула їх на своїй талії.
Мій начальник мені нещодавно почав подобатися, зрозуміла я це ще коли ми були у Новий рік на корпоративі... Я тоді дуже напилася й майже поцілувала його, але мене зупинив сам Александр. Це було не взаємно, схоже. Як мені розповіли, я зізналася йому у коханні перед поцілунком. А мені відмовили. Але саме неприємне, що Я НІЧОГО НЕ ПАМ'ЯТАЮ. Взагалі. Мені соромно й досі, але я намагаюся це забути. Тож, ми тоді зам'яли цей момент і працювали й надалі, як раніше. Начебто цього не було, як і сьогодні, мого... Як я запихала начальника у шафу.
– Я... Пане Алексєєву... Я все поясню! Обов'язково! Але пізніше! Нам потрібно йти... Хочете звільняйте, хочете ні, але я ОБОВ'ЯЗКОВО все поясню!
На тому і завершилася наша розмова. Ми пішли на зустрічі... Спочатку на одну, зі співзасновником кампанії "Холдинг Реймен". З ним ми почали працювати, він став нашим черговим клієнтом через гарні відгуки від інших кампаній... Далі була зустріч з представником "Клінінг тайм", який вже з нами працював зараз і попросив добавити список персоналу, кого він хоче найняти. Ми обсудили деталі та направилися на останню зустріч. Мати та сестра Александра Александровича – Каріна.
Ангел зі світлими очима, душею та яка покорила моє серце з першого погляду. Не знаю, чому пан Александр так не любить зустрічі з сім'єю... В мене є тільки мати і я ціную кожну мить з нею.
– Братику! Я так рада зустрічі! – світловолоса дівчинка побігла обіймати Александра Александровича. Він вручив їй подарунок, за який спитав у дорозі (яка книга, що там взагалі та ще декілька моментів). Окрім обговорення роботи ми за весь день і розмовах між зустрічами більше не чіплялися теми Степана. Я не розповідала, адже думала ще як йому все розповісти, а шеф мабуть й забув про це...
– І я тобі радий, красуню. Тримай. Вибач за те, що був зайнятий останні кілька днів. Багато роботи.
– Александре, до тебе розмова. Ходімо Каріно. – мати, статна жінка 57 років зайшла к у ресторан. Взагалі, я дуже поважала пані Алексєєву. Вона у свої 57 виглядала на 47, якщо не менше. Струнка як сосна, чорне волосся до талії, густі чорні брови та ангельська посмішка, яка передалася Каріні. Дочка її була зі світлим волоссям, як і її брат. Але зеленоока, як мати та батько...
– Я мабуть тоді піду... Це дуже важлива та особиста розмова. Я почекаю у машині....
– Ти все ще моя помічниця, Софія. Тому, ходімо зі мною. – мене насильно, як я нещодавно... Схопили за руку та повели у ресторан італійської кухні. Пахло тут неймовірно і я навіть згадала, що забула сьогодні й пообідати.
– Замовляй що хочеш. – прошепотів мені на вухо Пан Алексєєв, допомігши мені присісти.
– Що? А як же ж суборд... – хотіла б я відмовитися від цієї ЗАНАДТО привабливої пропозиції, але мій голодний шлунок не дав мені цього зробити.
– Просто. Слухай. Мене. І замовляй, що забажаєш, Софія. – наполегливий, трохи жорстокий, але досить справедливий Александр Александрович посадив мене, а потім сів поряд. – І насолоджуйся...
Александр Александрович зробив замовлення, я зробила, потім його сім'я і офіціант прийнявши його, зник з наших очей. А начальник повернувся до теми розмови.
– Тож, що за розмова, мамо?..
– Я вважаю що тобі треба женитися. – видала пані Алексєєва.
#954 в Жіночий роман
#3523 в Любовні романи
#825 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 27.11.2022