Глава 30

Глава 30

День почався так, наче нічого не сталося. Немов вчора він не змушував її стояти перед ним оголеною під холодним світлом лабораторії. Ніби не торкався її своїми крижаними руками та не розповідав спокійним голосом про те, що майже перестав бути людиною.

Станція жила своїм рівним мертвим ритмом.

Десь за стінами гули реактори. Безшумно рухалися андроїди. Світло в коридорах залишалося таким самим, як і завжди, і не мало ані ранку, ані вечора, воно взагалі не мало якогось поняття часу.

Юліса відкрила очі різко. Сон був коротким і важким. Вона майже не пам’ятала його. Лише уривки — шахові фігури, чорні клітини й нерухомі людські обличчя. Кілька секунд вона просто лежала та дивилася у стелю. Камера в кутку була на своєму місці, а де б їй було дітися. Маленька темна точка-спостерігач до якої вона вже майже звикла. Це її лякало.

Вона повільно сіла. Її тіло було важким. Усередині залишалося дивне відчуття бруду, яке не зникало навіть після душу. Хотілося стерти з себе вчорашній день повністю, але він нікуди не зникав. Вона заплющила очі на секунду і перед нею знову з’явилася та кімната. Шахова дошка. Люди. Королева в платті, схожому на її власне.

Юліса різко підвелася. Ні, не зараз. Вона не дозволить собі зламатися зараз.

Пальці швидко затягнули шнурівку плаття. Темна тканина знову щільно облягла тіло. Вона вже знала кожен рух. Уже робила це майже машинально. Від цього їй ставало гидко.

Двері кімнати відчинилися беззвучно. У коридорі було холодно, повітря було стерильне і нічим не пахло. Вона повільно та без поспіху пішла до саду.

Начальника станції ніде не було видно. Вона не бачила його з самого ранку. Не чула його голосу. І все одно постійно відчувала його присутність. Здавалося, що уся ця станція була продовженням його волі.

Юліса звернула в інший сектор. Раніше вона тут не ходила. Коридор був ширшим, ніж інші. Уздовж стін висіли темні металеві рамки з фотографіями й табличками. Вона сповільнила крок та розгледіла, що це — портрети начальників станції різних років. Одні були у старій військовій формі. Інші — у строгому цивільному одязі. Дехто дивився в камеру жорстко й прямо, дехто — майже байдуже.

Юліса машинально ковзала поглядом по обличчях і раптом завмерла. Одне лице здалося знайомим. Чоловік років сорока п’яти. Світле волосся з сивиною. Спокійний погляд. Вона вже бачила його, але не могла згадати де. Юліса підійшла ближче та розгледіла ім’я під портретом:

Адріан Вельський.

Колишній начальник станції, що, судячи з років, був тут головним до цього покидька, який заправляє тут зараз. Серце раптом важко вдарило в груди. Вона ще не розуміла чому, але всередині вже починало наростати погане відчуття. Дуже погане.

Юліса відійшла від портретів і рушила далі. У саду було вологе й тепле повітря. Листя тихо шелестіло під потоками вентиляції. Вода текла вузькими каналами між грядками. Запис пташиного співу лунав десь угорі. Вчора це місце ще могло здаватися живим. Тепер, після усього мерзенного, що з нею тут відбулося — ні. Зараз Юліса бачила в ньому лише красиву декорацію. Частину гри того виродка.

Вона повільно підійшла до шахового столика і завмерла. Фігури змінили положення. Чорна тура стояла інакше, а білий кінь був пересунутий на іншу клітину. Юліса дивилася на дошку кілька секунд і зрозуміла, що зранку, поки вона спала, він був тут. Від цієї думки по спині пройшов холод.

Вона повільно перевела погляд на двері лабораторії. Вони були відчинені. Вперше. Темний прохід ішов углиб станції без жодного захисту. Цей покидьок навіть не намагався нічого приховувати, йому тут було нікого боятися. А її він не вважав загрозою взагалі. Для нього вона була просто ще однією фігурою, а андроїди ніколи не порушували протоколів. Ніколи не ставали на чийсь бік і ніколи не допомагали. Вони просто виконували накази.

Юліса повільно подивилася в темний отвір лабораторії і відчула, як усередині знову прокидається те саме відчуття — страх, змішаний із цікавістю, і розумінням того, що якщо вона зараз зупиниться, то вже ніколи нічого не дізнається.

Вона повільно зайшла в лабораторію. Двері за спиною тихо зачинилися, і тепло саду одразу залишилося десь позаду. Тут повітря було холодним і сухим, просоченим запахом металу, спирту й чогось солодкуватого. Солекордіс. Юліса вже навчилася впізнавати цей запах.

Світло ламп різало очі білизною. Уздовж стін стояли термінали, прозорі контейнери й тонкі трубки з темною рідиною всередині. Начальника станції тут не було і це дивувало. Вона вже звикла, що він з’являється майже беззвучно, але зараз лабораторія була порожньою. Лише рівне гудіння систем і той самий тихий вологий звук десь у глибині.

Юліса повільно перевела погляд на Пастиря. Істота все так само висіла в центрі конструкції. Велика, викривлена й нерухома, але лише на перший погляд. Тепер вона бачила це чіткіше: повільний рух усередині пластин, ледь помітну пульсацію світла під ребристою структурою, тонкі трубки, що йшли вниз, у темну масу гриба.

Юліса відчула, як по спині проходить холод. Вчора це здавалося просто моторошним, а сьогодні вона вже знала, що це частина чогось значно гіршого. Вона повільно підійшла ближче до терміналів. Погляд пройшовся по екранах на яких були коди, якісь координати та сигнали передачі. Тоді вона знову побачила той пристрій. Той самий передавач у дальньому технічному відсіку, по якому той виродок з кимось розмовляв. Юліса завмерла на секунду. Тепер вона була впевнена, що це не просто станційний зв’язок і не внутрішня мережа. Це був повноцінний передавач дальньої передачі. Вона знала такі системи. На Аркадії їм показували подібні ще під час підготовки до космічних рейсів. Тоді інструктори годинами пояснювали, як працює дальній зв’язок між системами, як кодуються сигнали та як проходять передачі крізь перешкоди.

У голові раптом спалахнула думка. Козаки. Вона могла б спробувати зв’язатися з ними. Сказати, де знаходиться станція та колонія, і що тут відбувається. Попередити полковника. Юліса відчула, як серце починає битися швидше, але майже одразу ця думка вдарилася об реальність. Коди. Вона не знала ні кодів доступу, ні частот козаків. Також вона не знала, чи не контролює він усі передачі. А головне — не знала, коли взагалі зможе це зробити.