Хороша річ

Ох, і люблю ж я ці зимові ранки, коли будильник працює катом, а темрява така, наче сонце вчора згасло назавжди… П’ята ранку, мінус шість, до відправки першого тролейбуса — година, до тролейбусної зупинки — два кілометри пішки.
Два кілометри порожньою, ледь освітленою вулицею на околиці, де ані звуку, ані поруху.
Лише твої одинокі кроки. І тонесенький голос у голові, що наспівує моторошну пісеньку з побаченого тисячу років тому жахастика — о, як вчасно, дякую!
Щось про усміхнену тітоньку смерть і холод її металевого кігтя під ребром.

Уява відгукується на цей шлягер з усією відповідальністю: за кожним кущем та деревом починають перешіптуватися незрозумілі тіні.
Відважно нагадуєш собі свій вік, посаду, досвід — і крокуєш уперед від одного тьмяного ліхтаря до іншого. Та слух уже загострений до краю, а серце панічно збивається з ритму.

У якийсь момент ліхтарі вимикаються. Дві темні фігури виринають зовсім поряд.
Серце гепається на дно догори лапками й прикидається мертвим єнотом.
Чується металевий, огидний звук — здається, десь зовсім поруч відкрилося віко свинцевої труни. Ба ні: це просто відчинилися ворота, і крізь них третя фігура викотила з двору велосипед.

Дві темні фігури раптом засміялися теплими жіночими голосами, і одна промовила:

— Що, сусіде, куди так рано? На бляdки?

Фігура з велосипедом реготнула густим чоловічим басом і прогугнявила:

— Ага, першим буду!

— Ну, бувай, файного дня!

Темрява враз посвітліла, наче в неї хлюпнули теплого молока. Тіні та примари лопнули, мов бульбашки. Серце кахикнуло й запрацювало у звичному темпі.
Починався новий робочий день.

Дві жіночки пішли далі, до роздоріжжя, — очікувати свій службовий автобус із фабрики, який щоранку забирав по місту працівників.
А я — на свою зупинку. На горизонті мряку весело множили на нуль фари мого тролейбуса.

«Хороша річ — бляdки», — подумалось.