Давай поговоримо

Зустрічі з татом для мене завжди складні і не надто приємні. Але на прохання моєї бабусі приблизно раз чи два в місяць я навідуюся до нього на квартиру. Цього разу сталося так само. Ми домовилися про зустріч завчасно, я приїхала до нього, але мені ніхто не відчинив двері. Я дзвонила татові декілька разів, але він не відповідав. Мій тато не надто пунктуальний, тож я вирішила трохи зачекати його. Чекала не більше 15 хвилин, а потім двері ліфта відкрилися і мій татко вивалився з нього із якоюсь своєю новою подругою. Не буду акцентувати на тому, що вони робили. Але мені стало так образливо за себе. І сльози чомусь самі покотилися, хоча я далеко не тендітна квіточка. Але, певне кожен з нас не відмовився б від нормального тата. Мені на жаль це не світить.

Швиденько збігаю східцями з п'ятого поверху, позаду себе чую як тато лається, гукає мене, просить, щоб зачекала, але це все не має значення. З мене годі! Вибігаю з під'їзду і одразу прямую на зупинку. Поки чекатиму автобус, якраз буде час заспокоїтися і вирішити казати чи не казати про побачене бабусі, бо вона завжди мене розпитує найбільше. На смартфоні бачу пропущені від тата. Не відповідаю, беру і вимикаю телефон. Перебігаю дорогу на червоне світло, зазвичай я так не роблю, але зараз поспішаю. По сторонах не дивляюся, тому не бачу, як на мене наїждає хлопець на самокаті. Я падаю, але ні вибачень, ні простягнутої руки допомоги я не отримую.

— Дивися, куди преш, —грубо роблять мені зауваження. Я піднімаю голову вверх, бо точно знаю, кому належить цей голос. 

— Ти? — дивується Ден, але одразу бере себе в руки. Присідає біля мене і уважно дивиться, ніби то не ми вчимося в одному класі вже 11 років. — Чому плакала?

— Яке тобі діло! — огризаюся я. — Хоч би встати допоміг чи поцікавився як я.

— Я й так бачу, що з тобою все в порядку, можливо легкі царапинки на руках, — впевнено відповідає хлопець. 

Не бачу сенсу з ним сперечатися. Встаю і поправляю одяг.

—  Дякую, що збив і навіть не допоміг встати, —  На прощання кидаю Дену. —  Побачимось в школі, якщо ти ще не забув, де вона знаходиться.

Розвертаюся і йду в строну зупинки. В цей момент я просто розлючена дівчина, яка не хоче думати, що це шанс нарешті законектитися з Деном.

—  Зачекай, —  несподівано наздоганяє мене хлопець і ловить за руку. Від цього дотику мені стає незвично жарко, але я не звертаю на це увагу. —  Хочеш поговорити?

—  Про що нам говорити? —  цікавлюся в Дена.

—  Про причину твоїх сліз і трохи про мої проблеми. А ще я пригощу тебе морозивом за завдану моральну шкоду, — пропонує хлопець і мило усміхається. 

Я зависаю від його слів. 

—  Мовчання, означає згоду?

—  Я люблю фісташкове, —  відповідаю Дену. —  І з'їм подвійну порцію, бо в мене стрес, якщо тобі підходить такий варіант, то, так, я згідна.