Очікування

1
Прохолодний ранок почався тихо. Містечко прокидалося повільно, наче йому теж не хотілося виходити з-під ковдри туману, що стелився низинами. Над дахами висіла сива імла, густа й м'яка, вона розмивала обриси старих будинків, робила їх схожими на малюнки, зроблені вугіллям на вологому папері.

У повітрі пахло весною. Тією справжньою, ранньою весною, коли земля ще тільки починає відходити від холоду, коли на деревах вже ледь пробивається листя, і кора вже пахне життям, а під ногами замість снігу вже стелиться мʼякий зелений килим із ранньої трави. У такі ранки хочеться говорити пошепки, ніби голосно сказане слово може зрушити щось важке, що завмерло в повітрі.

Софія сиділа на кухні біля вікна.  Рука після опіку все ще боліла. Особливо зранку, коли шкіра здавалася стягнутою, а пальці рухалися неохоче, ніби їм було холодно зсередини. Та цей біль уже не лякав. Він став частиною буденності — нагадуванням про те, що сталося. Колись вона  роздивлялася ці сліди годинами, шукала б у них причину для сорому, або страху, але тепер вона просто дивилася на них. Іноді навіть забуваючи про шрами.

Софія зробила ковток кави. Вона була гаряча, з трохи занадто цукру, як робила тітка Ольга. Чомусь цього ранку згадала її Софія з сумом. Мимохідь глянула на телефон, який лежав перед нею на столі. Жодних повідомлень та дзвінків. Якось занадто тихо і буденно, в порівнянні з останніми насиченими днями. Це навіть трохи бентежило. 

Після вчорашньої розмови Богдана з прокурором вони домовилися не поспішати. Перевірити документи ще раз. Поговорити з журналістами — обережно, не по телефону, перевіривши їхню діяльність. Підготувати копії матеріалів, розкласти їх по різних місцях, щоб навіть якщо щось станеться з одним набором — інші залишилися. І лише після цього вирішувати, що робити далі.

Софії ця домовленість не подобалася. Вона надто добре знала, що означає чекати, коли від тебе нічого не залежить.
— Це вже третя чашка.

Раптом пролунав голос позаду. Софія здригнулась і озирнулась. Богдан стояв біля кухонних дверей. Він уже встиг застебнути сорочку, щоправда не до кінця. І стояв, притулившись плечем до одвірка, дивлячись на неї тихо й тепло, ніби радів уже самому тому, що вона була поруч.
— Ти рахуєш? — запитала вона.

— Мимохідь.

— І що?

— Що ти або дуже любиш каву, або знову нервуєш. А потім будеш скаржитися, що серце калатає. 

— Воно й без кави калатає.

— Знаю. Тоді тобі потрібен сніданок. Каву на порожній шлунок шкідливо пити. 
Софія хмикнула. Він підійшов до столу і почав готувати. У нього це дуже добре виходило. Софія мимоволі спостерігала, як він господарює на кухні. У сорочці із закатаними рукавами він виглядав напрочуд домашнім. Богдан поставив перед нею тарілку з тостами.  Нічого особливого. Але в цьому «нічого особливого» було стільки турботи, що Софія на мить завмерла.

— Ти вирішив мене годувати? — запитала вона.

— Я вирішив, що кава не вважається їжею.

— Я цього не казала.

— Ти й не заперечувала.

Вона всміхнулася й узяла бутерброд. Кілька хвилин вони їли мовчки. За вікном проїхали автомобілі. Десь унизу грюкнули двері під'їзду, потім знову стало тихо, тільки десь на подвір'ї, у сусідньому дворі, хтось сокирою рубав дерево — глухо, розмірено, з паузами. Було дивно бачити, наскільки звичайним може бути ранок після всього, що вони пережили.

Ще зовсім недавно кожна розмова здавалася частиною боротьби. Кожна нова деталь могла змінити напрямок розслідування, кожне ім'я приховувало чергову невідомість. А тепер вони просто сиділи на кухні, пили каву і сперечалися про сніданок. Можливо, саме таких простих моментів Софії найбільше бракувало останнім часом. Вона глянула на Богдана. Він сидів навпроти з чашкою кави в руці. Він виглядав трохи утомленим.

— Що ти сьогодні будеш робити ? — запитала вона.

Богдан поставив чашку на стіл.

— Хочу ще раз перевірити матеріали. Особливо документи по землі. Хочу звірити дати, номери ділянок, підписи. І окремо пройтися по справі твого батька.

— Ми ж уже все це переглядали.

— Переглядали. Але після вчорашнього я хочу бути впевненим у кожній дрібниці.

Він ненадовго замовк.

— Якщо ми справді вирішимо винести це назовні, помилки нам не пробачать. Ні ті, проти кого ми йдемо, ні журналісти, ні суд. Тому я хочу, щоб у нас не залишилося жодного слабкого місця.

Софія схвально кивнула. Їй подобалося, що Богдан не намагався заспокоїти її порожніми словами. Він не обіцяв, що все неодмінно закінчиться добре. Просто робив те, що міг.

— Мені не подобається, що ми просто чекаємо.

— Мені теж.

— Тоді чому чекаємо?

— Тому що поспішати зараз — найгірше, що ми можемо зробити.

Вона подивилася на нього.

— А якщо прокурор справді хоче, щоб ми зупинилися?

На обличчі Богдана з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тоді він дуже погано мене знає.

Софія теж усміхнулася, але майже відразу стала серйозною.

— А якщо він має рацію? Якщо все це справді може зробити нам гірше?

— Тоді ми не будемо діяти необдумано. Але й відмовлятися від справи тільки тому, що комусь це не подобається, я не збираюся.

Вона кивнула.

— Добре.

— Тільки без самодіяльності.

— Це ти мені?

— А кому ж іще? Тобі.

— Я нічого не обіцяю.

— Я так і знав.— Посміхнувся він. 

Софія засміялася, і напруга, яка трималася між ними, на кілька секунд відступила.

2
До обіду Богдан поїхав до офісу. Софія залишилася вдома, намагаючись зайняти себе звичайними справами.

Вона прочитала кілька сторінок книги, яку взяла з полиці, — старого видання Чехова, з пожовклими сторінками й закладками, які напевно робились колись давно. Потім прибрала на кухні, протерла пил на книжковій полиці, хоча чудово знала, що й до цього вони стояли цілком нормально. Їй просто хотілося відчути, що день має звичайний ритм. Після всього, що сталося, буденність виявилася майже розкішшю.