У кожного своя гра

Софію виписали за кілька днів. Вона вийшла з лікарні повільно, тримаючи сумку здоровішою рукою. Після всього, що сталося в будинку Петра, їй досі здавалося дивним просто йти вулицею, бачити людей, чути звичайний міський шум. Ніби світ не знав, що кілька днів тому вона просто не витримала. Ніби нічого не сталося. Але все це було. І воно залишилося з нею.

Богдан чекав біля машини. Перед цим він зайшов до лікаря й отримав ретельні інструкції щодо подальшого догляду та лікування. Він слухав уважно, записував у телефон, перепитував. Це було незвичне відчуття — ніби він турбується про свою родину. Але воно йому подобалося.

— Як ти? — підійшов він, щойно побачив її на порозі лікарні.

Софія ледь усміхнулася. Усмішка вийшла слабкою, але щирою.

— Не знаю. Але вже значно краще.

Він забрав у неї сумку.

— Поїхали.

Цього разу вона не запитала, куди. Вона знала. Додому. Вона вперше за довгий час відчула, що їй не потрібно боятися.

Увечері Софія сиділа біля вікна квартири Богдана й дивилася на вогні міста. Вони мерехтіли в темряві, наче тисячі маленьких свічок, які ніхто не задував. Десь далеко проїхала машина, і її фари на мить ковзнули по склу, залишивши по собі тонку смугу світла.

— Знаєш, що найстрашніше? — раптом сказала вона.

— Що?

— Я стільки років думала, що повинна боятися Бога. А тепер зрозуміла, що треба боятися людей. Особливо тих, хто ним прикривається.

Богдан сів поруч. Він не поспішав відповідати. Він дивився на неї — на її профіль, на те, як вона говорила тихо, але твердо. Вона просто говорила те, що думала. І ця риса йому в ній дуже подобалась. 

— Можливо, ти права.

Вона подивилася на нього.

— А хотілося, щоб ні...

Кілька секунд вони мовчали, обдумуючи сказане. У квартирі було тихо. Лише годинник на стіні цокав рівно, відміряючи секунди.

— Я більше не хочу повертатися туди, — сказала Софія після паузи.

— Не повертайся. Я тебе не проганяю.

— Навіть якщо всі скажуть, що я винна?

— Нехай кажуть.

Вона вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні. Просто хтось із нас має залишатися спокійним. Якщо не ти, то хоч б я. — Він посміхнувся.

Софія тихо засміялася. Сміх прозвучав незвично — легко, майже по-дитячому. Вона сама здивувалася йому. Вона не сміялася так давно, що вже забула, як це — коли тіло саме собою розслаблюється. 
Вони сиділи поруч і дивилися на місто. На вогні. На темряву, яка повільно огортала вулиці. І на дощ, який повільно починав накрапати і зʼявлятися маленькими рисками води на вікні. І вперше за багато днів Софія не думала про те, що буде завтра. Вона просто була тут і тепер. 
 
 1
Наступного ранку дощ припинився. Місто прокинулося вологим, сірим і непривітним. На дорогах блищали калюжі, під колесами машин хлюпала вода, а низькі хмари зависли над будинками так, ніби небо втомилося тримати їх і от-от мало впасти на дахи. Вітер гнав по тротуарах пожовкле листя, і воно шаруділо під ногами перехожих, наче намагалося щось сказати.

Богдан сидів у своєму кабінеті й уже втретє прослуховував один і той самий запис.

Голос Кравченка лунав із телефону спокійно, майже доброзичливо.

— …у тих, хто намагається нам завадити, є одна властивість — вони зникають.

Богдан поставив запис на паузу.

У кабінеті запала тиша. Така, що чути було, як у приймальні цокає годинник. Кожен удар відлунював у стінах, і Богданові здавалося, що час рухається повільніше, ніж зазвичай.

Він відкинувся у кріслі й кілька секунд дивився у вікно. Навпроти стояла сіра багатоповерхівка, на склі якої ще залишалися тонкі доріжки вологи. Десь унизу хтось завів автомобіль, і двигун кілька разів кашлянув, перш ніж загуркотіти.

Богдан знову натиснув відтворення.

— …ви повинні змиритися і просто жити, займатися своїми справами і не лізти у чужі…
Він знову зупинив запис.
«Нам».
Саме це слово не давало йому спокою.
Кравченко сказав не «мені». Не «моїм людям». Нам.
Богдан провів долонею по обличчю й повільно видихнув. У голові крутилася одна думка: якщо Кравченко говорить «нам», значить, він не один. Значить, є хтось іще. Хтось, хто стоїть вище. Хтось, хто має ще більшу владу, гроші і зв'язки. І цей хтось — не Петро. Петро лише двері. Кравченко — руки. А за ними — хтось, кого вони ще не бачили.

На столі перед ним лежала папка зі справою №1728. Поруч — копії документів, які вдалося знайти, записи, фотографії, кілька аркушів із нотатками його батька і флешка з матеріалами, які вони забрали. А ще телефон із записом Кравченка.

Здавалося б, у нього нарешті з'явилося щось реальне. Щось, що можна покласти на стіл. Щось, що може змінити все. Але проблема була в іншому. Богдан не знав, кому це можна показати.

Він звик працювати з доказами. Знав, як їх збирати, перевіряти, оформлювати. Знав, що емоції нічого не варті, якщо їх не можна покласти на стіл перед людиною, яка має право прийняти рішення. Але цього разу все було інакше.

Він підозрював, що люди, яким вони мали б передати ці матеріали, самі можуть бути частиною цієї  системи, проти якої вони намагаються виступити.

І тоді доказ перетворювався на зброю. Богдан узяв телефон, відкрив запис і довго дивився на назву файлу. Потім поклав його екраном донизу.

— Не поспішай, — тихо сказав він сам собі.

У двері постукали. До кабінету зайшов його помічник — чоловік років сорока.

— Богдане Романовичу, ви просили знайти інформацію по Катерині Сергіївні.

— Так.

Чоловік поклав перед ним кілька аркушів.

— Зібрали те, що змогли. Але там дивна історія.

Богдан підняв очі.

— Що саме?

— Вона досить часто контактувала з обласною адміністрацією. Це нормально. За посадою їй доводиться. Але є кілька контактів, які мене зацікавили.

— Які?

Помічник поклав перед ним окремий аркуш.