Лікарня

Післяобідня напівтемрява заповнювала кімнату, змішуючись із запахом ліків і стерильності палати. За вікном сіре небо важко нависало над містом, а дощ монотонно вистукував по склу свій одноманітний ритм. Краплі повільно стікали по шибці, залишаючи довгі смуги, наче сльози, які ніхто не витирав.

Софія лежала на високій подушці, дивлячись у стелю. Вона вже прийшла до тями кілька годин тому. Лікарі поставили крапельницю, змусили випити води, щось запитували. Вона відповідала, але майже нічого не пам'ятала. У пам'яті залишилися тільки двері, що зачинилися за нею. Тиша,  неймовірна спрага і темрява, яка накрила з головою, коли свідомість почала відключатися. Але про це вона їм не розповіла. Їй чомусь було дуже соромно за себе і за Петра, соромно зізнатися в тому, що сталося. Наче сміття, яке не потрібно було виносити з хати. 

Богдан сидів поруч майже весь час. Лише кілька хвилин тому його викликав лікар — треба було обговорити аналізи та подальше лікування. Софія залишилася сама. Вона була йому дуже вдячна за порятунок, але і перед ним вона відчувала неймовірний сором за Петра, і за всю цю ситуацію. 

Вона дивилася на дощ за вікном і намагалася не думати про дім Петра. Про ті двері, що зачинилися за нею. Про холод, який пронизував до кісток, поки вона сиділа в темряві. Вона боялася закрити очі,  бо в темряві знову бачила ті двері і чула, як зачиняється замок.

Але думки поверталися знову й знову, наче хворий зуб, який неможливо забути. Раптом у двері тихо постукали. Софія подумала, що це медсестра.

— Заходьте.

Двері повільно відчинилися і вона завмерла від несподіванки. На порозі стояв той самий Кравченко. Темне пальто, бездоганно зав'язана краватка, спокійний погляд людини, яка ніколи нікуди не поспішає, бо гадає, що весь світ танцює під його музику. У руках він тримав букет і важкий пакет, наповнений чимось, що видавало знайомий запах. Він усміхнувся своєю холодною, бездоганною посмішкою, яка не торкалася очей.

— Добрий день, Софіє. 

На кілька секунд у палаті стало зовсім тихо. Навіть дощ за вікном наче стих, відчуваючи напругу, яка наростала. Софія відчула, як усередині все стислося. Але вона не відвела погляду. Вона дивилася на нього прямо, намагаючись не показувати свого хвилювання.

— Не очікувала мене побачити? — спокійно запитав він, заходячи до палати й акуратно зачиняючи за собою двері.

— Ні.— Тихо промовила вона з осторогою. 

— Це помітно.

Вона відчула, як напружуються плечі. Вона не боялася його, але поруч із ним завжди виникало дивне відчуття, ніби перед нею стоїть людина, яка посміхається й говорить чемно, але за кожним його словом ховається загроза. Щось, що важко вловити, але легко відчути шкірою.

Софія непомітно опустила руку під ковдру. Пальці знайшли телефон. Вона натиснула кнопку запису й залишила його лежати, прикривши краєм простирадла.

— Навіщо ви тут?

— Навідати хвору людину, Петро Іванович дуже хвилюється за вас.— З холодною посмішкою відповів він. 

Він поставив пакет на тумбочку й почав діставати контейнери, потім пакет із фруктами: яблуками та персиками.

— Ось, він передав вам обід.

Кришка контейнера клацнула, і по палаті розійшовся знайомий, до болю рідний запах  гречки, тушкованого м'яса та салату.

Софія дивилася на їжу і її шлунок неприємно стиснув. Вона одразу впізнала цей запах. Вона пам'ятала його з дитинства. З того часу, коли її батько ще був живий і вони сиділи за старим кухонним столом, а мати ставила перед ними такі самі страви з домашньою їжею. Але тепер цей запах асоціювався зовсім з іншим. Із тим, як вона стояла в кутку кімнати на цій самій гречці. Вона відчула, як у грудях закипає гнів та перехоплює подих так, що вона не в змозі зробити бодай вдих. Та Софія тримала себе в руках.

— Петро Іванович просив передати, що переживає, — м'яко промовив Кравченко, сідаючи в крісло біля ліжка.

— Невже? — З сарказмом відповіла Софія. 

— Ви зараз обидва говорите емоціями, а не розумом. Ви схожі навіть більше, ніж вам здається. — Посміхаючись відповів він. 

— Навряд чи ми з ним схожі. — Відрізала Софія. 

Кравченко уважно дивився на неї , наче розглядаючи кожну деталь на її обличчі.

— Люди часто роблять помилки, Софіє. Іноді ці помилки здаються жахливими, але за ними стоять добрі наміри.

— Добрі наміри? — вона ледь не розсміялася йому в обличчя. — Ви серйозно?

— Я завжди серйозний. 

Він трохи нахилився вперед.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли одну просту річ, Софіє. Богдан може скільки завгодно бігати з документами, ходити до прокуратури, шукати свідків. Це нічого не змінить.

Софія відчула, як усередині все похололо. Вона помітно зблідла, а її серце калатало в грудях так, що його, напевне, було чутно по всій палаті. 

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що ви не доб'єтеся нічого. Просто Вам це не під силу. Ви повинні змиритися і просто жити, займатися своїми справами і не лізти у чужі. — Він говорив спокійно, майже втомлено. Наче пояснював дитині, чому не можна чіпати гарячу плиту. — Я розумію, що ви хочете справедливості, — продовжив він. — Але в цьому світі справедливість — це розкіш, яку можуть собі дозволити тільки ті, хто має силу. А вона, якраз, не на вашому боці.

Софія дивилася на нього з неприхованою злістю і роздратуванням, намагаючись триматися і не показувати, як сильно її трясе.

— Ви погрожуєте мені?

— Ні. Я просто кажу вам правду. Ви можете кричати, шукати, свідчити, але ваша правда нікому не потрібна крім вас. Ви ж розумна дівчинка і розумієте про що я. 

Він зробив паузу й посміхнувся тією ж холодною, бездоганною посмішкою. Софія відчула, як серце забилося швидше.

— Ви хочете сказати, що смерть Коваленка й Нестеренка — це справа ваших рук?

— Я цього не казав, — спокійно відповів Кравченко. — Але якщо ви шукаєте правду, то повинні розуміти: у тих, хто намагається нам завадити є одна властивість — вони зникають.