Заручниця

1

Софія прокинулася пізніше. У кімнату проникало сіре, розлите по стелі світло, яке просвічувало крізь фіранки. Вона кілька секунд лежала нерухомо, слухаючи тишу в квартирі. Потім сіла на край ліжка. У квартирі не чулося жодного звуку, наче крім неї нікого не було .Вона вийшла зі своєї кімнати і пройшла коридором.

— Богдан?

Відгукнулась тільки тиша. Софія зазирнула до кухні, і там теж було порожньо. На столі стояла чашка, а біля неї лежали ключі від квартири з запискою « Якщо захочеш кудись вийти не забудь зачинити двері» . Софія визирнула у вікно і не побачила припаркованого автомобіля, отже він поїхав у справах. Можливо, до свого офісу.

Софія подивилася на телефон. Повідомлень від нього не було. Вона набрала номер.

— Так?

— Ти де?

— В офісі.

— Все добре?

— Так.

Він відповів надто швидко. Софія це відчула.

— Ти щось знайшов?

— Я працюю над справою.

— Це означає «так»?

Богдан тихо видихнув.

— Я не хочу зараз говорити про це телефоном.

— Я вже переживаю. Ти від мене щось приховуєш?

Він замовк. Вона чула, як він дихає в слухавку — рівно, але з напругою.

— Я скоро повернуся.

— Добре.

— Софіє.

— Що?

— Просто побудь сьогодні вдома.

Вона усміхнулася. Їй захотілося сказати щось колюче, але стрималася.

— Я подумаю. Але не обіцяю .

— Це не те, що я хотів почути.

— А іншого не буде.

Вони попрощалися. Софія ще трохи постояла з телефоном у руці, дивлячись на темний екран. Потім одяглася. Їй захотілося кави і свіжого повітря, просто вийти з цієї квартири, де пахло чужим життям і побути наодинці з собою.

2

Кав'ярня була майже повна. Софія стала біля каси, чекаючи замовлення. За склом пропливали люди — хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собаку, або просто йшов, дивлячись у телефон.

Поруч сиділи дві жінки., Софія їх помітила одразу, як тільки зайшла в кавʼярню. Вони одразу здалися їй знайомими. Вони про щось тихо говорили, але голоси лунали чітко в ранковій тиші кав'ярні. Софія не звертала на них уваги. Але потім почула:

— Це вона?

— Так.

Софія повернула голову. Жінки дивилися в її бік. Одна була старша, з суворим обличчям і високо заколотим волоссям. Друга трохи молодша, з цікавими очима й ледь помітною посмішкою, яка не зникала з обличчя.

— Онучка Петра.

— Та сама?

— Так.

— Кажуть, живе з чоловіком.

— І не вінчалися.

Друга жінка протяжно зітхнула, з удаваним жалем.

— Ай-ай-ай…

— Пішла в розгул.

Софія відчула, як у неї спалахнуло обличчя. Кров прилила до щік і у грудях закипіло роздратування. Вона хотіла підійти і запитати, хто дав їм право обговорювати її життя, або сказати багато чого гострого, болючого, такого, що змусило б їх замовкнути. Але вона мовчки взяла каву і вийшла.

На вулиці було прохолодно. Вітер торкнувся обличчя, і вона на мить заплющила очі. Слова жінок усе ще звучали в голові, але вона намагалася не звертати на них уваги. Софія зробила ковток кави і раптом зупинилася.

Її погляд упав на автомобілі, що проїжджали повз. Перед очима знову постала розмова з дідом. Його голос. Це скоріше всього були його слова про те, що вона «пішла в розгул». Про те, що їй не соромно. Вона дуже захотіла поговорити з ним і заодно забрати щоденник батька, який вона там залишила.

І сьогодні вона забере його. Незалежно від того, що скаже дід.

3

Софія стояла перед хвірткою будинку, все ще вагаючись чи треба їй заходити.  Її серце чомусь билося так сильно, варто було лише подивитися на старий будинок, і тіло само ніби згадало дитячий страх. Перед цими дверима вона знову відчуває себе маленькою дівчинкою. Хоча цей дім змінився, він більше  не виглядав бідним та похмурим, ті відчуття залишилися з нею назавжди . І від цього їй стало ще холодніше.

 Та все ж таки вона увійшла. Дід Петро сидів на ґанку. Побачивши її його обличчя стало суворим. Він поглянув на її перемотані руки, але нічого не сказав. 

— Чого прийшла?

— Забрати свої речі.

— Які ще твої речі ? Тут твого нічого немає. 

— Ти знаєш які. 

Петро мовчав.

— Я залишила їх тут і я їх заберу. 

— Заходь.

Софія переступила поріг. Тут усе залишилося майже таким самим. Старий годинник. Темні меблі. Ікони на стінах. Запах воску й ладану, який, здавалося, в'ївся в стіни назавжди. Тільки вона сама вже була іншою. Петро зачинив за нею двері.

— Тебе бачили.

Софія повернулася.

— Що?

— З чоловіком.

Вона зрозуміла про кого він. 

— І що?

— Люди починають говорити.

— Нехай, це їх справа. 

— Ти живеш із ним.

— Це не твоя справа. 

— Не вінчалася.

Софія гірко посміхнулася.

— Це все?

— Мені соромно за тебе.

— Тобі?

— Так.

Софія кілька секунд дивилася на нього.

— Невже тобі більш соромно за мене, ніж за себе, займаючись кримінальними справами разом із Кравченком?

Петро змінився в обличчі.

— Не говори того, чого не розумієш. 

— Я розумію достатньо.

— Ти нічого не знаєш.

— Тоді скажи мені.

— Про що?

— Про мого батька.

Петро зніяковів і відвів погляд.

— Аварія. Що ти ще хочеш знати?

— Просто аварія?

— Так.

— А Коваленко?

Тиша запанувала навколо.

— Він теж загинув випадково?

— Досить. Я не знаю. 

Голос Софії тремтів.

— Я хочу знати правду!

— Яку правду?

— Про людей, які вмирають, а потім ви називаєте це випадковістю!

Петро різко підійшов до неї.

— Замовкни.

— Ви всі вбивці і лицеміри!

Ляпас пролунав так сильно, що Софія відступила. На мить у неї потемніло в очах. На мить їй здалося, що нічого не змінилося. Ніби минулі роки просто зникли і вона знову стоїть посеред кухні. Маленька і беззахисна, як колись і чує той самий голос. Тільки тепер вона була не дитиною. І біль був не від удару. Від усвідомлення: він ніколи не зміниться. В неї перехопило подих.  Кілька секунд вона просто стояла. Потім повільно підняла руку до щоки.