Слід

Пожежа закінчилася, але її запах нікуди не зник. Він стояв у повітрі над подвір'ям — важкий, гіркий, просочений мокрим деревом, сажею та чимось хімічним, від чого перехоплювало горло. Здавалося, цей запах увібрав у себе не лише дим, а й страх, що кілька годин тому стояв у горлі кожного з них. Він не вивітрювався навіть тоді, коли вітер намагався розігнати його над садом.

Пожежники вже згортали рукави шлангів. Їх викликали дальні сусіди по дачі, які побачили полумʼя. На обгорілому ґанку блищала чорна, змішана з сажею та попелом вода. Крізь вибиті вікна було видно чорні стіни кімнати, які ще диміли, повільно віддаючи залишки тепла нічному повітрю. На подвір'ї валялися шматки обгорілого дерева, уламки скла та рештки того, що ще вчора було будинком.

Софія сиділа на лавці загорнувшись у ковдру, яку хтось із пожежників накинув їй на плечі. Її долоні були перемотані білими бинтами . Лікарі вже встигли обробити опіки, накласти пов'язки й попередити, щоб кілька днів вона не навантажувала кисті.

Вона дивилася на свої руки й майже не відчувала болю. Натомість у голові знову й знову повторювалася одна мить. Падаюча балка і Богдан, який опинився під нею. Дим, що заповнює кімнату, гаряче повітря, яке обпалює легені. І її власний голос, який проривається крізь дим: «Богдане!»

Вона чула його голос і власний. Після довгих днів мовчання, після того, як слова застрягли десь у горлі й відмовилися виходити назовні, вона знову почула власний голос і на секунду навіть злякалася його. Бо він звучав чужим , якимось хрипким, зірваним, надірваним димом і болем. Але він був і це її неймовірно тішило. 

— Софіє.

Вона підняла очі. Богдан стояв перед нею. На скроні в нього темніла глибока подряпина, а під оком уже починав проступати синяк. Куртка була порвана на плечі, а вся сорочка в сажі. Але він стояв, дивився на неї, і в його погляді було щось таке, чого вона не могла прочитати.

— Як ти? — спитав він.

Софія ледь усміхнулася. Біль у горлі ще давався взнаки, але слова виходили чіткіше, ніж вона очікувала.

— Могло бути краще.

— У мене така сама відповідь.

Він сів поруч. Лавка ледь рипнула під його вагою. Кілька секунд вони мовчали, дивлячись на згасаючі руїни, які все ще диміли.

— Ти мене врятувала, дякую. — Сказав Богдан.

— Ти б теж мене врятував.

— Не факт.— Засміявся він. 

— Факт.

Він подивився на неї, і на її обличчі з'явилася тінь усмішки.

— Добре.

Він перевів погляд на її руки.

— Болить?

— Терпимо.

— Лікар сказав, що опіки поверхневі? — запитав він, хоча вже знав відповідь.

Софія кивнула.

— Так.

— Але перев'язувати треба.

— Я знаю.

Вона подивилася на чорний будинок. Той, що ще годину тому був затишним помешканням, тепер нагадував обгорілий скелет.

— Там усе згоріло?

— Майже.

— Документи?

Він помовчав. Потім дістав із кишені невеликий прозорий пакет. Усередині лежав обгорілий конверт — той самий, який вони знайшли на дачі Петра.

— Це вціліло.

Софія подивилася на нього.

— Справді?

— Так. Я схопив його, перед тим, як побіг  вибиратися через вікно. Навіть не пам'ятаю, коли встиг. На її обличчі промайнуло полегшення.

— Значить, не все.

Богдан поклав пакет назад.

— Але тепер я хочу знати дещо інше.— Раптом дуже серйозно сказав він. 

— Що?

— Хто знав, що ми будемо тут?

Софія не відповіла. Вона сама думала про це. Про те, як хтось міг дізнатися про їхній план, мабуть хтось стежив за ними від дачі Петра до будинку Богдана.

— Ти розповідав комусь? — запитала вона.

— Ні.

— Я теж.

— Значить, стежили.

— Або хтось знав, що ми поїдемо на дачу Петра.

Богдан насупився. Вони знову замовкли. Десь надворі пролунав далекий, майже нечутний на тлі нічної тиші сигнал відʼїзджаючої пожежної машини. 

2

У лікарні вони провели кілька годин. Богдану обробили рану на голові й наклали шви — три маленькі стібки над скронею. Софії ще раз оглянули опіки, змінили пов'язки. Лікар наполіг, щоб вона кілька днів не навантажувала кисті й не мочила пов'язки.

Коли вони вийшли з приймального відділення, над містом уже значно стемніло. Ліхтарі горіли тьмяним жовтим світлом, розганяючи темряву навколо. Софія зупинилася біля входу. Вітер торкнувся її обличчя і розвіяв волосся по вітру, вони пропахли димом і сажею. Софія насупилась, поправивши його замотаними руками. Це виглядало трохи кумедно, Богдан посміхнувся. 

— Я хочу поїхати до тітки в Київ, — раптом сказала вона.

Богдан здивовано подивився на неї.

— Сьогодні?

— Так. Я не можу повертатися додому. Не з цими руками. І не з тим, що я знаю.

Вона мала на увазі більше, ніж говорила. Повернутися до будинку Петра означало повернутися до його правил, до його контролю та зайвих запитань. А вона не була до цього готова.

— Ти збираєшся їхати сама? — стурбовано запитав Богдан.

Софія знизала плечима.

— Можу викликати машину.

— Я не про машину.

Вона мовчала. Богдан кілька секунд дивився на неї.

— Ти не можеш зараз залишатися сама.

— Я буду не сама. У мене є тітка в Києві. 

— А поки ти доїдеш? Поки знайдеш житло? Поки влаштуєшся?

— Богдане…я …

— Ні.— Твердо заперечив він. — Ти не повернешся додому до Петра — це очевидно. Але їхати вночі самій до Києва після того, як нас трохи не спалили живцем, — теж не найкраща ідея. Я не знаю поки що, хто це зробив, але зрозуміло, що вони не зупиняться і якщо ти зараз поїдеш сама, ти будеш легкою мішенню. Софія схрестила руки на грудях, але одразу скривилася від болю й опустила їх.

— Що ти пропонуєш?

— Залишайся у мене.

Софія здивовано і розгублено подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він це пропонує, чи це звичайна ввічливість.