Німий свідок

Після проповіді Софія не одразу вийшла з храму. Люди повільно тягнулися до дверей, вітаючись між собою, поправляючи хустки, натягуючи пальта. Хтось зупинився біля Петра Івановича, щоб поставити запитання. Хтось попросив помолитися за хворого. Усе було так само, як завжди. Тільки Софія вже чула в цих звичайних словах інший зміст — той, що ховався між рядків, між посмішками, між покірними кивками. Вона стояла біля стіни й дивилася на дідуся.

Він спокійно розмовляв із прихожанами, усміхався, кивав головою. Ніхто з них не знав, що кілька годин тому цей самий чоловік сидів за столом із людьми, про яких в містечку навіть не говорили вголос. Але , можливо, хтось знав, проте просто мовчав. Бо мовчання іноді було безпечнішим за правду. Софія вийшла на подвір'я.

Повітря було холодним, чистим та прозорим. Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїти думки та зробивши кілька кроків, зупинилася біля старої липи, що росла за рогом церкви, й притулилася спиною до шорсткого стовбура. Звідси ніхто не міг її побачити. Їй треба було декілька хвилин, щоб прийти в себе. 

Раптом вона почула голоси. Спочатку їй здалося, що хтось просто розмовляє — звичайна розмова після служби, яких тут завжди багато. Софія не прислуховувалася, вона просто хотіла побути в тиші, але голоси лунали дуже чітко, так що вона ненароком дуже добре чула розмову. 

Гарна жінка в темній сукні, та сама, яку вона час від часу бачила в храмі, завжди зі статним чоловіком, завжди осторонь, завжди з холодним, спокійним обличчям, яке нічого не виражало. А тепер вона говорила. І в її голосі було роздратування. 

— ...я розумію, що тобі потрібні ці зв'язки, — казала вона. — Але те, що я чула вчора на дачі Петра... це вже занадто. Мені це набридло. 

Чоловік відповів тихо, майже пошепки:

— Нам потрібно ще трохи потерпіти.

— Терпіти? — Жінка засміялася — гірко, з розпачем. — Терпіти, поки ми не зникнемо, як Коваленко чи Нестеренко?

— Тихіше! Катерино! — Чоловік різко перебив її. — Тут церква. Ти що, не розумієш, де ми?

— Я розумію, де ми. Я не розумію, навіщо ми тут.

На мить запала тиша. Софія затамувала подих, боячись навіть ворухнутися. Вона стояла за товстим стовбуром старої липи, і листя ховало її від чужих очей.

— Це було лицемірство, — продовжила жінка. — Усе, що вони там робили. Тости. Посмішки. Розмови про Бога й добро, коли насправді вони ділили землю. Я більше не хочу в цьому брати участі. Мене від них всіх нудить. 

— Я знаю, — голос чоловіка став м'якшим, майже благальним. — Але поки що нам потрібні ці зв'язки. Ти сама розумієш.

— Я втомилася. Коли вже ти  закінчиш…. — вона різко затихла, коли почула чиїсь кроки. 

Софія притихла. Вони рушили до виходу. Вона обережно виглянула з-за стовбура й побачила жінку — та йшла до сріблястого автомобіля, не озираючись. Чоловік залишився стояти біля огорожі, дивлячись їй услід. Жінка сіла в машину й поїхала.

Чоловік ще трохи постояв, потім повернувся й пішов у бік церкви. Софія залишилася під липою. Вона чула, як калатає серце. Як шумить кров у вухах. Як кожне слово тієї розмови впивається в пам'ять, залишаючись там назавжди. Що вона щойно почула? 

Вона не знала, хто ці люди. Але тепер вона знала, що вони — частина тієї самої історії, яку вона намагалася розплутати.

Через кілька хвилин Софія зайшла назад до храму. Вона пройшла до маленької кімнати за ризницею — тієї, де іноді допомагала після служби, розбираючи свічки й старі книги. Вона побачила цього чоловіка , який щойно був на подвірʼї з жінкою, він з Петром зайшли до кабінету. 

«Нестеренко», згадала вона їх розмову, це прізвище не давало їй спокою.  Софія завмерла. Воно не було знайомим, не викликало жодних спогадів. Але воно чомусь здалося важливим. Наче підсвідомість уже впізнала його, перш ніж розум устиг зреагувати. Вона повільно сіла на лавку.

Жінка в зеленому сказала: «Терпіти, поки ми не зникнемо, як Коваленко чи Нестеренко». Коваленко — батько Богдана. Нестеренко — людина, яка зникла. І обоє були пов'язані з Петром.

2

Того самого ранку Богдан сидів у своєму кабінеті. Перед ним лежала стара справа батька.

Він майже не спав. Усю ніч повертався до почутого на дачі, прокручував у голові кожну фразу, кожен обривок розмови. Нестеренко. Земля біля озера. «Через нього». «Якщо він щось бачив — можуть бути проблеми». Богдан відкрив карту району.

Озеро знаходилося за кілька кілометрів від міста. Частина території навколо нього мала особливий статус. Ще в дев'яностих роках там створили природоохоронну зону. Не заповідник у повному юридичному значенні, але територію з обмеженнями на забудову та зміну цільового призначення землі. Саме тому ділянка коштувала не стільки, скільки була записана в документах. Вона була золотою, якщо зняти обмеження. Богдан відкрив кілька старих рішень міської ради і зрештою знайшов те, що шукав.

На порядку денному було питання про зміну статусу частини земель біля озера. Ініціатором формально виступала не Кравченкова компанія. Ім'я Кравченка з'являлося лише в документах іншого рівня — через кілька фірм, через інших людей, через благодійні фонди, які мали бездоганну репутацію. Але схема проступала дедалі виразніше.

Кравченко хотів землю. Не всю. Лише найціннішу частину — ділянки біля самої води. Там можна було побудувати дорогий комплекс: готель, котеджі, закриту територію з власним пляжем і причалом. Місце, куди приїжджатимуть люди, для яких гроші не мають значення. Але для цього потрібно було змінити статус землі. А для зміни статусу потрібне голосування. Богдан відкрив список депутатів. І почав ставити позначки.

Дехто був пов'язаний із компаніями, які отримували замовлення від людей Кравченка. Дехто — з благодійними фондами. А ще двоє регулярно з'являлися в церковних документах як великі жертводавці.

Богдан повільно відкинувся на кріслі. Ось для чого їм Петро. Не для того, щоб самому забрати землю. Він був дверима. Через нього можна було посадити за один стіл депутата, бізнесмена, чиновника, когось із потрібних людей. І зробити так, щоб розмова виглядала не як домовленість, а як дружня вечеря. Він гірко усміхнувся. Добрих людей, які готові продати голос за правильне знайомство. Тих, хто прикривається вірою, щоб не бачити власних гріхів. Потім узяв ручку й записав: Кравченко — земля біля озера. Нижче: Петро — зв'язки. Ще нижче: Голосування міської ради. І нарешті: Нестеренко — що саме він знав?