Свої люди

Богдан того ж вечора повернувся на дачу. Його не відпускала думка про заплановану зустріч на дачі Петра. Він хотів отримати хоч найменшу зачіпку по справі свого батька.  Він навмисно заїхав з іншого боку вузькою ґрунтовою дорогою, яка починалася за старими гаражами й виходила просто до його ділянки. Так було довше, незручніше, зате на основній дорозі його ніхто не мав побачити.

Останні кілька днів він ловив себе на дивному відчутті: ніби хтось постійно дивиться йому в спину. Можливо, це була лише втома. Можливо, професійна звичка. Та Богдан давно знав: коли в справі з’являється надто багато випадковостей, перестаєш вірити у випадковості. Він заглушив двигун, але не виходив із машини. Через лобове скло було видно сусідню ділянку. Біля дачі Петра вже стояло багато дорогих автомобілів. Один він упізнав одразу.

Богдан повільно відчинив дверцята й вийшов. З сусідньої ділянки долинав сміх. Грала музика. У повітрі стояв густий запах смаженого м’яса й диму.  На подвір’ї Петра було людно. За довгим столом під навісом сиділи чоловіки. Дехто був у сорочках із закоченими рукавами, дехто навіть не намагався приховати, що приїхав сюди не відпочивати. Поруч із мангалом стояв Петро у світлій сорочці, без піджака, з келихом у руці. Він сміявся і щось розповідав чоловіку в дорогому піджаку.  Богдан ледь помітно всміхнувся.

— Цікаво…

Він узяв із машини пакет із продуктами й пішов до своєї дачі, не озираючись. На його веранді було прохолодно. Богдан поставив чайник, на веранді розклав на столі папери і відкрив ноутбук, але так і не зміг зосередитись. Шум із сусіднього подвір’я долинав уривками. Слова губилися в шелесті листя, дзенькоті посуду й музиці.

— …та я тобі кажу…

Потім сміх.

— Ні, це через офіційні канали зараз краще не…

Знову шелест вітру перебив слова. Богдан підняв голову. Він не чув продовження. Через кілька секунд долетів голос Петра:

— Не треба поспішати. Там людина має спочатку зрозуміти, хто до неї прийшов.

— А якщо не зрозуміє?

— Зрозуміє. Я про це подбаю. 

У голосі Петра не було сумнівів. Богдан відкинувся на спинку крісла. Це вже було цікавіше. Він вимкнув чайник, який саме почав шуміти, залив собі чаю , вийшов на веранду і залишився сидіти в напівтемряві. З іншого боку саду знову почувся сміх.

— Петре Івановичу, ви ж розумієте, без вас тут важко.

— Та що я? — засміявся Петро. — Просто іноді людям треба нагадати, що не все в цьому житті вирішується паперами. На все воля Божа. 

— От саме тому ми вас і любимо.

Богдан подивився в бік сусідньої ділянки. Він не бачив облич людей через дерева. Але чув голоси. І деякі з них здавалися знайомими. На дачі Петра вечір ішов своєю чергою. М’ясо шипіло на решітці. Хтось відкорковував чергову пляшку. Хтось розповідав анекдот, який усі вже чули, але все одно сміялися.

Петро сидів за столом між двома чоловіками, які в повсякденному житті майже ніколи не опинялися поруч із ним. Один керував великою компанією. Другий мав такі зв’язки, про які вголос не говорили. Третій був чиновником, якого Богдан знав багато років. Кілька незнайомих йому людей, декілька жінок, і ще кілька служителів церкви.  Петро дивився на них спокійно, хоча чудово розумів: у цій кімнаті він не головний. Але без нього вони не зможуть зробити те, що задумали. Їм потрібен був священник. Людина, через яку можна було зустрітися з кимось «без зайвих питань». Людина, поруч із якою знайомство виглядало пристойніше і невимушено.  А якщо після цього потрібно було поставити свічку, замовити молебень або зробити пожертву храму — тим краще. Усе мало правильний вигляд.

— Ти ж познайомиш мене з ним? — нахилився до Петра один із гостей.

— Якщо буде нагода.

— Вона буде.

Петро посміхнувся.

— Тоді познайомлю.

— От за це й вип’ємо.

Келихи піднялися.

— За добрих людей, — сказав Петро.

— І правильні знайомства, — додав хтось.

Вони засміялися. Петро зробив ковток і подивився на вогонь. Йому подобалося відчуття власної потрібності. Не влади. Влада була в інших. Але без нього ця влада іноді не могла пройти туди, куди хотіла. І це давало йому особливе відчуття. Майже духовне.

— Головне, — сказав Петро, поставивши келих, — щоб усе було на користь.

— Звісно.

— І щоб перед Богом не соромно було.

За столом на мить запала тиша. Потім хтось усміхнувся.

— Ви завжди правильно говорите, Петре Івановичу. — прозвучав раптом серед чоловічих голосів жіночий. Низький, бархатний і якийсь магнетичний, такий, від якого всі наче затихають навколо. 

Богдану здалося, що ця фраза була не похвалою, а ніби вона мала підтекст. Але невже таке могло бути серед цих людей? Богдан здивовано витягнув шию, щоб мати змогу розгледіти хто це був, але густе листя йому завадило це зробити. 

Гості за мить розсміялися і Петро разом із ними.

— Потрібно допомагати як один одному, так і людям, і церкву не забувати . — Додав Петро. 

— Так

— Так

Почулися схвальні голоси.  Трохи пізніше розмова перемістилася на іншу тему.

— А ви чули про сестру Марію? — запитав якийсь чоловік за столом.

— Яку саме?— Уточнив хтось. 

— Ну ту, що з монастиря втекла.

— А-а-а, — протягнув хтось. — Оцю, яка закохалася.

За столом прокотився сміх.

— Не закохалася, а втратила голову, — сказав один із чоловіків.

— Яка різниця?

— Велика.

— Та невже?

— Якщо ти дала обітницю, то повинна знати, заради чого.— Промовив зневажливо один із служителів в синій сорочці і з дорогим годинником на руці, витираючись серветкою. 

Петро похитав головою.

— Молодість… — промовив він із удаваним жалем. — Диявол завжди знає, куди бити.

— І чим бити, — додав хтось.

Знову пролунав сміх. 

— А потім ще дивуються, чому люди перестають поважати церкву, — сказав знову той чоловік. — Сьогодні монастир покинула, завтра піде блудити.