Старий сад

Дощ ішов майже всю ніч. Він почався ще надвечір — спочатку легкий, майже невагомий, але потім розходився, набирав сили, і до півночі вже хльостав по дахах, вибивав барабанний дріб по підвіконнях, змивав із вулиць усе, що залишилося від теплого дня. Софія лежала в темряві й слухала, як вода стікає ринвами, як вітер гойдає гілки старої яблуні за вікном. Їй здавалося, що дощ вимиває з повітря сам звук і на ранок залишиться тільки тиша. І вона мала рацію.

До ранку дощ стих, але повітря залишилося важким і вологим. Над містом висіли низькі хмари — сірі, майже свинцеві, такі, що не пропускали сонце, а лише розсіювали сіре, холодне світло по дахах і мокрому асфальті. Дерева вздовж дороги скидали з гілок холодні краплі щоразу, коли їх торкався вітер. Здавалося, саме повітря ще не прокинулося — воно було густим, нерухомим, наповненим запахом мокрої землі, прілого листя й чогось ще — того ледь вловимого присмаку тривоги, який з'являється перед важким днем.

Софія сиділа в автобусі біля вікна й дивилася, як за склом повільно зникали будинки. Спочатку — багатоповерхівки з брудними під'їздами й облізлими балконами. Потім — приватні будинки, обнесені високими парканами, за якими вгадувалися доглянуті двори. Потім — порожні ділянки, зарослі бур'яном, і старі дерева, які ніхто вже не садив і не доглядав.

Вона дивилася на цей пейзаж, але майже не бачила його. Перед очима стояло інше — вчорашній день, архів, документи, прізвища, які виникали з пожовклих сторінок, як обличчя з туману. І ключі які вона вчора потайки взяла з кабінету діда, заховані під стопкою старих церковних календарів. Вони лежали в її сумці — невелика зв'язка на потертому металевому кільці. Їй потрібні були відповіді. І саме там, на дачі, в Старому саду, вона збиралася їх знайти. 

Саме так називали це місце в місті. Хоча самого саду там майже не залишилося. Колись, за розповідями старожилів, на цьому пагорбі росло понад сотню яблунь. Навесні він ставав білим від цвіту  ніби хтось розсипав над ним хмари. Влітку тут пахло медом і стиглими плодами. Восени листя палало червоним і жовтим, і здавалося, що вся земля горить. 

Але з часом  дерева почали вирубувати. Спочатку — для проріджування, потім — для продажу землі. І тепер від колишньої краси залишилися лише поодинокі старі яблуні, що схилялися до землі під вагою власної старості, та кам'яна стара огорожа, подекуди розвалена від часу. А посеред цього занепаду стояла дача Петра. Хоч від саду майже нічого і не залишилося, все одно він виглядав гарно: хоч навесні, хоч восени. Петро все ж таки доглядав за залишками саду. 

Великий двоповерховий будинок із темним дахом і високими панорамними вікнами. Про нього в родині говорили мало — ніби це була тема, яку краще не порушувати. Зате містом ходило багато історій. Саме тому вона їхала туди. Подивитися на власні очі , що приховує в цьому будинку Петро. 

Автобус зупинився біля старої зупинки — дерев'яного навісу, пофарбованого колись у зелений, а тепер облупленого й сірого від часу. Далі дорога йшла через лісосмугу — вузька ґрунтова стежка, яка петляла між старими деревами й виводила до пагорба.

Софія вийшла з автобуса . Вітер одразу кинув їй в обличчя запах мокрої землі й прілого листя. Вона на мить заплющила очі, вдихнула це повітря і відчула, як усередині щось стискається від передчуття. Попереду темніли дерева. Старий сад зустрів її тишею. Такою тишею, яка буває тільки в покинутих місцях, майже відчутною на дотик. Тут не співали птахи. Не гавкали собаки. Навіть вітер шелестів обережніше.  Стежка заросла травою. Між деревами проглядалися залишки кам'яної огорожі.  Софія рушила вперед. Взуття ледь чутно хрумтіло по мокрому листю. Вона минала старі дерева, чиї гілки схилялися до землі, ніби вклонялися чомусь, чого вона не бачила. За кілька хвилин попереду з'явився будинок. Вона зупинилася.

Будинок був великим. Занадто великим для звичайної дачі. Двоповерховий, із темним дахом, високими панорамними вікнами, що віддзеркалювали сіре небо, і кам'яним ґанком, на якому стояли два великі вазони з уже пожовклими хризантемами та ротанговими меблями . Будинок виглядав доглянутим, навіть дорогим.  Біля воріт чомусь стояв новий чорний позашляховик, хоча Петро був вдома. Можливо, дід повернувся раніше. Або приїхали його знайомі? Але якщо вона зараз піде, другого шансу може не бути, хай навіть дід Петро був тут . Софія на мить завмерла. Палець сам собою стиснув сильніше ручку сумки. Чи може повернутися? Все ще сумнівалася вона.  Розум підказував саме це, бо вона прийшла сюди одна і ніхто про це не знає. Якщо щось станеться — ніхто не прийде їй на допомогу. Софія ще раз озирнулася навколо. 

2

Богдан сидів у своєму кабінеті, переглядаючи документи. Його кабінет не був схожий на кабінет успішного адвоката з рекламних буклетів. Тут не було дорогих картин чи показної розкоші.  Уздовж однієї стіни стояли металеві шафи з папками. На іншій висіла велика карта міста. На ній кольоровими кнопками були позначені десятки місць, а кілька з них з’єднувалися тонкими червоними лініями. Біля вікна стояв широкий письмовий стіл, завалений документами. Деякі папки були відкриті, між сторінками стирчали закладки й аркуші з нотатками. На краю столу лежала стара чорно-біла фотографія. Богдан ніколи не прибирав її до шухляди. За вікном тягнувся сірий дощовий ранок, а в кабінеті , як завжди, пахло кавою і новим папером.

Краплі дощу збігали по склу довгими смугами, розмиваючи місто на сіро-зелені плями. На столі лежали відкриті папки, копії договорів, кадастрові карти, витяги з реєстрів. Богдан перегорнув черговий документ і зробив ще одну позначку олівцем. Він нарешті випрямив спину і від втоми  потер перенісся. Іноді йому здавалося, що він ходить по колу. Ті самі люди. Ті самі компанії. Ті самі земельні ділянки. На одному із паперів виднілася назва «Старий сад». 

Раптом у двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшла Олена.  Ділова жінка середніх років. Вона працювала з ним уже багато років і належала до тієї рідкісної категорії людей, які ніколи не витрачали чужий час даремно.