Розділ 19. Віч-на-віч з холоднокровністю.

  Анна не могла зрозуміти, чому в її шафі почало смердіти пліснявою та болотом. Вона уже провела там генеральне прибирання і викинула весь старий одяг, перемила взуття, але запах лише посилювався. Тепер його було чути у всьому коридорі. "Та що ж це таке, у мене що, жаби там завелися?" - думала вона, заглядаючи у кожен куточок коридору. Наразі вона не знайшла джерела запаху, тож просто повісила освіжувач повітря. Їй був бридкий запах озера чи річки, через це вона навіть рибу річкову не їла, а тут цим запахом наче просочились всі її стіни.

   Стан рідних Анни залишався незмінним, мати не могла ще зв'язно говорити, Віталій залишався без свідомості. Це засмучувало Аню, але водночас і спонукало до інтенсивнішого поринання в роботу. Вони уже декілька днів займалися пошуками Антона, який позичав гроші Остапу Макову, але безрезультатно. Той, наче крізь землю провалився. І до того ж у них було вкрай мало даних про цього чоловіка, лише ім'я та номер телефону, який був недійсним на сьогодні. Через декілька днів Остапа уже виписують із лікарні й швидше за все він повернеться не додому, а в слідчий ізолятор. І лише Анна не могла із цим змиритися, вона не вірила у те, що саме цей чоловік є вбивцею. Так, він був поганий, зневажливо ставився до своєї сім'ї, зраджував дружину та обманював їх, але вбити. Ні, цього не може бути! Водночас усі докази були проти нього. "Все якось занадто просто, занадто просто, - говорила вона. І до того ж відрізані пальці не давали Анні спокою. -  Ну, припустимо, хотів він їх вбити, але ж навіщо пальці відрізати? Щоб передати послання для нас з Андрієм? Але він нас не знав до цього і про наше розслідування теж. І чому все так заплутано?" - не заспокоювалась вона.

###

   Андрій довго думав над своїми стосунками з Анною. Що він відчуває до неї? Як далі бути? Як чоловік він розумів, що має діяти першим. Він шукав хоча б одну причину, чому їм не варто бути разом, проте не знайшов. Андрій розумів, що дружба десь у далекому минулому, як і звичайна симпатія. Він знав, що це щось справжнє, щось таке, що він ніколи не відчував до цього. За тиждень у неї день народження, їй буде 30. А йому згодом буде 35, то скільки ще часу потрібно, щоб усвідомити те, в чому він беззаперечно впевнений? Чи варто думати ще кілька років? І для чого взагалі думати ще, щоб втратити її через ще одного Руслана? Ні, треба діяти, бо життя спливає, а з ними й можливості.

###

   Осінь почала проливати перші свої сльози. Рясні дощі змили останні залишки тепла. В такі вечори теплі обійми рідних людей - це все, що так необхідно. У Анни не залишилося навіть цього. Найрідніші люди зараз у лікарні, Андрій теж останнім часом наче віддалився. Розслідування вбивства зайшло в глухий кут. І, якщо нічого не зробити, того чоловіка, що і так вже втратив родину, позбавлять ще й вільного життя.

   Анна здригнулася від несподіваного дзвінка у двері.Десь в глибині душі вона сподівалася, що це Андрій. Але це кур'єр приніс посилку. Вона взяла невелику коробку і зачинила двері. “Цікаво, що там? “ - поспішила дізнатися Анна. У коробці вона знайшла гумові чоботи жовтого кольору і записку. “Нам є про що поговорити, зустрінемося?” Анна одразу здогадалася, що це від Руслана, з яким у неї було одне побачення. Доречний подарунок на таку погоду, але, пригадуючи історію пов'язану з ним, по Анні пробігся легкий холодок. Потім на телефон прийшла смс. “За 30 хвилин, на тому ж місці”, - написав Руслан. Анна поглянула у вікно на сильну зливу. “І що таке термінове він хоче обговорити в таку погоду?” -  подумала дівчина, одягаючи найтепліший светр. У неї не було особливого бажання йти кудись, але вона все ж вирішила, що сидіти вдома з запахом плісняви у дощ теж не варіант. Вона швидко причесалася і пішла в коридор взуватися. Анна вагалася між зручними кедами та подарунком Руслана. Звуки дощу підказали їй, що все-таки варто взути гумові чоботи. Вона уже зачинила двері, як пригадала, що у неї є його куртка. Анна повернулася і потягнулася у край шафи за курткою. Вона швидко відсахнулася, відчувши під пальцями слиз. “Господи, це ще що таке?” Вона ввімкнула світло і відчинила шафу. Косуха Руслана була вкрита незрозумілою речовиною, із неї стікали цівки слизу. Анна закрила рот рукою, її ледь не вирвало від цього видовища. “Це ще що таке? Що з курткою?”- вона пішла в ванну по гумові рукавиці. Одягнула їх і обережно зняла куртку. Потім з огидою кинула її у пральну машину. “Треба перевірити кишені”, - подумала Анна, дістаючи куртку назад. Вона обережно запхала руку в кишеню і дістала звідти кілька ампул, що лежали у пакеті. Аня кинула куртку назад у пралку і, помивши руки, дістала телефон.

- Привіт, Андрію. Скажи, будь ласка, як називався той препарат для наркозу, що ти виявив у сім'ї Макових? - запитала Аня, дивлячись на порожні ампули.

- “Провелін”. А тобі навіщо? - запитав Андрій. - Ань, у тебе там все добре?

- Так, пам'ятаєш Руслана, того поліцая, з яким я ходила на побачення? - запитала Анна.

- Я пам'ятаю, але сподівався, що ти його забула, - відповів він.

- Так от, він забув у мене куртку. І там…

- Чекай, ти ж казала, що він не заходив до тебе, - перебив її Андрій.

- Так, не заходив, я казала тобі правду, але тоді було холодно і він дав мені куртку свою. 

- Ого як романтично, - відповів Андрій трохи злий від цього факту.

- Ти мене не слухаєш, - сказала Анна, не розуміючи Андрієвого настрою. - Та нічого, забудь, - відповіла вона, даючи відбій.

   Вона поклала пакет з ампулами до сумки й почула, як на телефон прийшла смс від Руслана: “Я йду за тобою”. Від цього тексту їй стало зле, він говорить це вдруге, це не може бути звичайним збігом. Раптом у двері подзвонили, Анна налякано пригадала, що не замкнула двері й вона почула, як до квартири хтось заходить.

- Анно, ти вдома? - почула вона голос Руслана. - Це я. Надворі сильний дощ, тож я вирішив зайти, - пояснив він.

Анна підвелася і глибоко вдихнула повітря.