Розділ 16. Прощавай, дружба.

   Андрій встав трохи раніше, бо вирішив поїхати ще додому переодягнутися. Тож, коли Анна прокинулася, його вже не було. На столі в кухні вона побачила складену рожеву футболку з пропаленим вчора серцем. І на ній маленька записка "Дарую тобі хоч за таке серце, бо моє ти вчора спалила”. І смайлик. Анна посміхнулася і взяла телефон до рук.

   “Спершу, потрібно подзвонити пані Ніні, вона, напевно, важко пережила втрату чоловіка. Схоже, вони були дуже близькими”, - думала вона. Після протяжних гудків в телефоні почувся чоловічий голос:

- Я вас слухаю.

- Добрий день, можна пані Ніну до телефону? - запитала Анна, думаючи, хто б це міг бути.

- Ніна померла вчора вночі, - почулося у відповідь.

   Анна з жахом опустилася на стілець. “Як це померла? Чому? Невже, Степан мав слушність і це ми своїм візитом нашкодили їй?" - вона й не помітила, як появились сльози на її очах.

- Пробачте, я не знала, а це хто? - жалібно сказала вона.

- Це її син, - почулася коротка відповідь.

- Прийміть мої найщиріші почуття. А як вона померла? - запитала Анна,  з нетерпінням чекаючи на відповідь.

- Я знайшов її вранці, вона сиділа у своєму кріслі з Біблією у руках. Вона просто заснула і не прокинулася. Кажуть, у неї зупинилося серце. А ви хто, часом не Анна?

- Так, я Анна Вишнева. Ми бачилися з вашою мамою декілька днів тому. 

- Мама залишила для вас записку на столі.

- Для мене? - здивовано запитала Анна.

- Так. Ви ж стверджуєте, що ви Анна Вишнева, то значить для вас і ще якогось Андрія. Тут написана цитата із Біблії, я вам зачитаю. “Спротивтесь дияволу, то й утече він від вас”. Не знаю, що це означає, але мені це й не потрібно. Мій батько довгий час хворів розумово, схоже, і з матір'ю не все гаразд було, - почулося у телефоні. - Я прошу вибачити мені, але повинен йти, мені потрібно готуватися до похорону. Дякую за співчуття. До побачення.

- До побачення. Вибачте, що потурбувала, - сказала Анна, але навряд чи її співрозмовник почув ці слова, адже, в телефоні вже лунали гудки.

###

- І так, колеги, щойно мені зателефонували із лікарні: Остап Маковий прийшов до тями й зараз в стабільному стані. Лікарі дали добро взяти у нього покази, тож, давайте, допивайте каву і поїдемо туди, - сказав Давид, заходячи в кабінет.

- А Андрій теж поїде з нами? - поцікавилася Анна.

- А Андрію для чого туди їхати? Чоловік ще ж наче не помер чи не так? - сказав Давид, дивлячись на Анну. - У Андрія зараз розтин, тому він має свою роботу, а ми свою.

   Анна розуміла, що це запитання було недоречним, але їй хотілося повідомити йому про смерть пані Ніни. В машині всі їхали мовчки деякий час, пригадуючи події вчорашнього вечора. Коли бачиш труп людини, важко сприймати морально не підготовленій людині. Але до цього можна звикнути, працюючи у слідчо-оперативній групі, але зовсім інше, коли ти бачиш перед собою дитячий труп. Ти постійно задаєшся питанням: що могли зробити вбивці безневинні діти? Кому вони могли зашкодити? 

   Кожен одягнув стерильний халат та бахіли, перш ніж зайти у палату. Перед дверима стояв лікар:

- Шановні слідчі, я розумію, що це дуже жорстоке вбивство. І потрібно вияснити деталі та обставини, але я вас дуже прошу, пообережніше з Остапом. Йому, хоч і краще, але він все ще дуже слабкий. Не забувайте, що вбили усю його сім'ю, - сказав лікар, відкриваючи перед ними двері.

- Ми будемо обережними, - відповіла Анна, дивлячись на нього тямущими очима.

   Вони зайшли у світлу палату, чоловік лежав на ліжку бездумно дивлячись кудись у вікно. Вони підійшли до нього і сіли на сусіднє ліжко.

- Добрий день, Остапе. Як себе почуваєте? - почав розмову Давид.

   Чоловік повернувся до них і глянув пустими очима, потім сказав тихим голосом:

- А, хіба цей день може бути добрим? - відповів він знову, повертаючи голову.

- Пане Остапе, ми розуміємо глибину вашого горя і важкість втрати, але ми тут для того, щоб допомогти вам. Але для цього нам потрібна ваша допомога. Адже, у нас із вами спільна мета - спіймати вбивцю вашої сім'ї. Я старший слідчий Давид, це криміналіст Роман і наша колега - слідча Анна. Тож скажіть, будь ласка, де ви були 11 вересня близько 3-4 ночі? - запитав Давид, відкриваючи протокол.

- Я був у рейсі. Виїхав ще ввечері 10 числа.

- Хтось може підтвердити ваші слова? - запитав слідчий.

- У рейс я завжди їду сам, ви можете зателефонувати до мого начальства і попросити графік моїх рейсів.

- Ми це обов'язково перевіримо, але це все ж не підтверджує ваше алібі.

- Слухайте, - раптом голосно сказав чоловік - якщо ви мене підозрюєте у вбивстві своєї родини, то ви глибоко помиляєтеся. Я б ніколи, чуєте, ніколи не вбив свою дружину і своїх дітей! Я їх дуже-дуже сильно любив, більше, ніж своє життя!- кричав чоловік. 

   Раптом прилад, що був приєднаний до його серця почав миготіти. Анна зрозуміла, що у чоловіка піднімається тиск і це небезпечно, тож вирішила його заспокоїти.

- Заспокойтеся, вас ніхто не звинувачує, - почала говорити вона, беручи його за руку. - Ми просто намагаємося відтворити послідовність подій того вечора. Наша ціль не звинуватити вас, а навпаки, захистити, розумієте? Тому, якщо ви знаєте якусь особу, що може підтвердити ваші слова, скажіть, будь ласка. Будьте максимально відвертими з нами. Ми на вашій стороні, разом ми докопаємося до правди і обов'язково знайдемо винного. 

   Слова Анни трохи заспокоїли чоловіка і датчики перестали миготіти.

- Ну, взагалі-то, є одна людина, - почав говорити чоловік.

- І хто це? -  запитав Роман.

- Це… - чоловік чомусь мовчав і не міг далі продовжити. Лише плакав і закривав обличчя руками.

- Це якась інша жінка? - максимально м'яко запитала Анна.

- Розумієте, я дуже кохав свою  дружину, але вона віддавала всю свою любов дітям, для мене, на жаль, часу не вистачало. Господи, якби ж я тільки знав, якби ж я тільки знав… - продовжив плакати чоловік.