Розділ 15. Зізнання.

   Деякий час Андрій та Анна їхали мовчки. Вони були втомлені і розчавлені останніми подіями. А це жорстоке вбивство остаточно розчавило їх. Кожен думав про щось своє принаймні вони так думали. А насправді вони думали один про одного. Анна згадала розмову з Давидом і їй стало легше. Насправді вона знає, чого хоче, це бути з Андрієм. І не важливо, що він не такий красунчик, як Руслан. Та й, зрештою, і вона не принцеса Діснею. 

- Ти, напевно, голодний? - сколихнула тишу Аня.

- Насправді так, але не помічав цього, допоки ти не запитала. Я їв ще, як вранці. Потім якось не до того було. 

- Дивно від тебе таке чути. То, може, заїдемо в МакДональдз і візьмемо щось поїсти? - запитала вона, перевіряючи час. - Ще встигаємо, вони через годину зачиняються.

   Андрій повернув направо до МакДональдзу. Він любив фастфуд, але сьогодні у нього це не викликало інтерес. 

- Анна, у тебе немає відчуття, що той напис був для нас з тобою? - несподівано запитав він.

   Анна затерпла від несподіваного запитання: "Невже, Андрій теж це відчув? Невже теж винить себе в смерті тих людей?"

- До чого таке запитання, Андрію? Ми навіть не знали ту сім'ю. 

- Знаєш, яке було моє улюблене заняття в дитинстві, окрім розтину жаб? - запитав він.

- Ні, розкажи.

- Я любив гратися дерев'яними паличками. В нас в сім'ї їх називали пальчиками, бо вони були схожі на них формою. Саме на паличках я вивчив свої перші букви, а потім і слова. Коли ми грали у хованки з братами та сестрами, то той, хто жмурить, не рахував до 50, а мав викласти фразу з паличок "я йду за тобою", а тоді йшов шукати тих, хто заховався. І сьогодні, коли я побачив цю фразу викладену пальчиками тих нещасних дітей, я відразу зрозумів, що це стосується нас з тобою,- Андрій зупинився навпроти МакДональдзу і пішов робити замовлення. - Ти що будеш? 

- Чизбургер і салат, - тихо сказала Анна.

- Добре, - відповів Андрій і зайшов всередину приміщення.

   Анні знову стало недобре. Вона відчинила вікно машини, щоб вдихнути повітря. Але їй здалося, що хтось далеко спостерігає за нею. Налякано вона зачинала вікно і замкнула двері зсередини. "Господи, допоможи мені. Захисти мене і помилуй. Спаси мою душу", - молилася Анна, міцно заплющивши очі. 

   Через хвилин 10 повернувся Андрій  і Аня несміливо виглянула у вікно, там нікого не було.

- Знаєш, Андрій, я теж так вважаю. Що це все пов'язано якось з нами. Ми обов'язково в цьому розберемося, правда?

- Правда, - сказав він, кладучи їжу на заднє сидіння. - Ходи, обніму, - несподівано сказав він, повертаючись до неї.

   Анна потягнулася до нього, як мала дитина. Обійми Андрія трохи заспокоїли її. Вона не хотіла з них виринати, але треба було їхати. 

- Дякую, мені стало краще, - сказала вона.

- Мені теж, - з легкою посмішкою сказав Андрій. 

###

   Коли вони приїхали до дому Анни,  вже було близько 11 вечора. Аня одразу ж кинулася в душ, а Андрій прийнявся розкладати їхню вечерю. Він розклав все по тарілочках, щоб виглядало більш апетитно. На столі стояла декоративна свічка, тож він вирішив її запалити. Не вистачає лише квітів у вазі. Він дістав телефон і замовив доставлення букета у нічному магазині. Потім усміхнувся і сів за стіл в очікуванні Анни.

   Анна відчула струмки гарячої води на своєму тілі і їй ставало легше. Наче, вона змиває бруд не із власного тіла, а десь із душі. В голові знову і знову малювалися образи Степана, який задихнувся від диму, сім'ї жорстоко вбитої сьогодні, пані Ніни. "Ніна! Я забула їй подзвонити, завтра подзвоню, їй, напевно, важко від того, що її чоловік загинув", - згадала вона.

   Анна виключила кран і вийшла з ванни. Вона забула взяти змінний одяг, а одягати той, в якому вона проходила цілий день серед крові, їй не хотілося. На пральній машині лежав її халат. "Що ж, не найкращий варіант, щоб з'явитися перед Андрієм, але що робити?" 

- Ти доволі швидко. - сказав Андрій, коли вона вийшла з душу. - До речі, гарний халат, - роздивляючись візерунки на халаті, сказав він. 

- Андрій, ти вмієш розсмішити. Ти, може, теж хочеш прийняти душ?

- Взагалі-то, не проти, - сказав він, поїдаючи картоплю фрі.

- То йди, у мене є деякі речі Віталіка. Я тобі зараз принесу переодягнутися.

   Анна пішла в кімнату і за мить повернулася зі спортивними штанами та футболкою.

- Рожева футболка? Ти серйозно? - запитав Андрій, усміхаючись.

- Це чоловіча, чесне слово, - сказала Аня теж усміхаючись. - У Віталіка хороший сучасний стиль, не те, що у нас з тобою. 

   Андрій пішов у душ, а Анна сіла за стіл. Андрій з'їв лише свою картоплю, але бургер не їв, напевно, чекав на неї. Анна  була приємно здивована тим, що Андрій запалив свічку. Вона ніколи не вважала його романтиком. Раптом почувся дзвінок у двері, Аня перелякано підскочила: "Господи, хто ж це може бути?" Вона навшпиньках підійшла до дверей і запитала: 

- Хто там?

- Це кур'єр, вам доставлення квітів.

"В такій годині?" - глянула у вічко дверей і дійсно переконалася, що це так. Вона підписалася і забрала букет.

   Андрій вийшов у футболці явно на нього замалій. Вона обтисла його і прилягала до мокрого тіла. Тоді Анна згадала, що забула дати йому рушник. 

- А рожевий, бачу, тобі до лиця, - хихикнула вона.

- А тобі до лиця цей букет, - сказав Андрій.

- Дякую, тільки що кур'єр приніс. Приємний сюрприз, - відповіла вона, вдихаючи аромат лілій.

- Як думаєш, від кого? - запитав Андрій, мило усміхаючись.

- Я не знаю, думаю від Руслана. Він хотів, щоб ми з ним поговорили вечері, але відмовила. Завтра на побаченні поговоримо, - сказала вона, ставлячи букет в самотню вазу.

"Оце так! Стараєшся і, на тобі, всі лаври дістаються іншому. Добре, тепер недоречно говорити, що це від мене".

- Ну добре, ходімо їсти, - сказав Андрій, сідаючи за стіл. Ти будь обережна з тим Русланом. Особисто мені він не до вподоби.