Розділ 14. Я йду за тобою.

   "Треба повертатися до роботи", - з такими думками Анна зустріла новий день початку тижня. Спала вона напрочуд добре, тож сприйняла це, як хороший знак. Вихідні у Києві видалися важкими. Останні події все ще сиділи в пам'яті. Вони в'їлися в мозок своїми пазурами й давили, вганяючи у якусь депресію. Телефон тихо маякнув і на екрані з'явилося одне нове повідомлення. Від Андрія. Анна пригадала його акуратні ямочки на обличчі та посміхнулася. Як добре, що вони знайомі, як добре, що Андрій підтримує її. Вона відкрила повідомлення і прочитала: "Привіт. Ти як? Як спала? Як сама?" Як сама. В тому той справа, що сама. Без тебе, але схоже тобі достатньо нашої дружби. Яка ж я нерозумна, що поцілувала тебе. Ох, це все емоції та стрес. Анна швидко зацокотіла пальцями по екрані: " Привіт, я добре, а ти як? Спала теж непогано", - відповіла вона. "Спала, непогано, але могло б бути й краще і тепліше, якби ти був тут", - додала вона подумки.

   Анна вирішила зробити макіяж, з сумом подивилися на порожню стіну, де колись висіло дзеркало. "У що ж перетворилося моє життя? Я тепер навіть у дзеркало поглянути боюся, та ну його! - сказала вона собі та дістала сховане дзеркало. Потім розклала свою косметичку і взялася за макіяж. Телефон знову маякнув. "У мене теж все добре, може, сьогодні разом поїдемо на роботу? Як тобі така ідея?" - написав Андрій. Анна домалювала очі тушшю і відписала: "Я не проти, за скільки заїдеш за мною?" Відправити, натиснула вона. Тепер помада, червона то занадто, візьму коричневу. "За 20 хвилин", - надіслав Андрій.  Анна закінчила макіяж і поглянула у дзеркало на себе, як же вона скучала за цим усміхненим відображенням! Залишу дзеркало тут, сподіваюся, більше мене не будуть мучити жахливі видіння.

###

   Андрій приїхав не за 20 хвилин, а за пів години. "Напевно, ще 10 хвилин їв", - подумала про себе Анна, коли нарешті приїхав білий мерседес.

- Так, не сердься, - одразу сказав Андрій, - я і тобі привіз поїсти, впевнений, що ти не снідала, - сказав він, простягаючи їй коробку. 

 Там лежали 2 шоколадних донати. 

- І каву я теж взяв, - додав він, простягаючи їй велике лате.

- Дякую, - якось сухо відповіла Анна.

- Щось не так? - перепитав здивовано Андрій.

" Та звісно не так? Чи ти сліпий? Чи ти дурний, Андрію, - подумки кричала Анна. - Я не розумію тебе, ну от зовсім. Ти, наче і не байдужий до мене і водночас такий холодний до мене, до мене, як до жінки. Чого ж це мене так зачіпає? Чому я взагалі серджуся? " 

- Все так, як треба, - відповіла вона грубо, відкушуючи пончик.

   "Що це з нею сьогодні? Тільки позавчора мене цілувала, а сьогодні вже готова з'їсти? От, що в тих жінок в голові? Як їх зрозуміти? Любить вона мене чи ненавидить? Схоже, і те й інше", - подумав Андрій і вирішив змінити тему:

- До речі, я дещо дізнався на рахунок роботи Олександра Деркача, - сказав він, обережно поглядаючи на Анну.

- І що ж? - сухо запитала вона. - Я думала, ми вже все вияснили по цій справі. 

- Ну, якщо тобі не цікаво, то я і говорити не буду.

   Андрій цілий місяць збирав інформацію і все заради неї. По крупинках, по чутках, по замітках з газет, і тут - на тобі, їй уже це не цікаво. Йому було образливо, але грубити він їй не буде, це ж Аня. Вона, хоч і його подруга, проте і жінка, симпатична йому.

- Мені цікаво, просто не розумію, до чого це тепер? Олександр Деркач продав душу дияволу за гроші, як і Петро Яструб, який потім вкрав ці гроші й теж поплатився життям, - сказала вона на одному диханні, запиваючи все порцією теплого лате.

   “Анно, та що ж це з тобою таке? Зранку у тебе був чудовий настрій, а зараз що сталося? Хіба Андрій заслуговує на таке ставлення? Він, як ніхто інший підтримує тебе, терпить твою впертість. Не закинув цю справу і йде до кінця. Все, візьми себе в руки й заспокойся. Те, що він не відповідає тобі взаємністю нічого немає означати. Нічого! Він тобі нічого не обіцяв, а отже, нічого і не винен”, - подумки заспокоювала себе Анна.

- Слухай, якщо я тебе чимось образив, то так і скажи, - сказав Андрій, зупиняючись на світлофорі.

- Ні, все гаразд. То що там ти довідався? - якось вже м'якше запитала Анна.

- По новинах казали, що Олександр працював в автомобільному салон “Ягуар”.

- Теж чула таку інформацію, - підтвердила вона.

- Я з'їздив туди, щоб розпитати, який він начальник, як ставився до своїх колег та підданих.

- І що вияснив? - перебила його Анна.

    На Андрія знову нахлинула хвиля гніву: “Та що це з нею? “

- Вияснив, що там в очі його ніхто не бачив ніколи. У них там є інший начальник і той сказав, що не бачив Олександра Деркача в салоні ніколи й, що, можливо, він працює не в салоні “Ягуар”, а на заводі.

- І ти поїхав на завод? - запитала вона, відкушуючи другий донат.

- Поїхав, але там теж його ніхто не бачив. Проте, чули таке прізвище і казали, що він працює, мабуть, десь у самих верхах.

- Він, виходить, начальник-привид якийсь? Всі про нього чули, але на роботі ніколи не бачили? - запитала Анна.

- От нам би так, - намагався пожартувати Андрій, але Аня навіть не посміхнулася, тож він прибрав посмішку з обличчя і продовжив, - після такого повороту я вирішив подзвонити в центральний офіс компанії. Довелося кілька днів наполегливо дзвонити їм, але, зрештою, мені відповіли. Виявилося, що у їхній базі є така людина, як Олександр Деркач і він дійсно працює у їхній компанії. Де саме, вони не можуть сказати, бо це прихована інформація. Менеджер сказала мені, що чула, ніби до них подзвонили з самого верху і поставили перед фактом, що від сьогодні на них працює така особа. І не просто працює, а керує, - намагався якомога цікавіше розповісти Андрій. 

- Ага, тільки от схоже, до них подзвонили не з самого верху, а з самого низу. Ну, скажемо так, з пекла, - Анна знову запила слова порцією лате.

- Ти права, Ань. Бо інакше я не можу цього всього пояснити. Ніхто не знає, де саме працював той Олександр. Але всі про нього говорять, як про великого начальника. У нього навіть не було карточки банку, який виплачує зарплати цій компанії.