Розділ 10. Це ревність?

   Попри те, що Анна уже сховала своє улюблене дзеркало та регулярно приймала снодійні, вона почала спати ще гірше. Нічні примари та жахи будили її серед ночі. Вона чула їх шорох, відчувала їх дихання. Повітря ставало все важчим і таким густим та темним, що їй часто не вистачало дихання. Тож сьогодні, коли вони з Андрієм домовилися їхати у Київ, вона була цьому безмежно рада. Потяг відправляється через 25 хвилин, але Анна уже застелила свою постіль і очікувала Андрія. Той, як завжди, вирішив закупитися їжею на дорогу. Нарешті двері купе відчинилися й у них стояв усміхнений Андрій.

- Ну що, готова відвідати столицю? - запитав він, ставлячи на стіл два пакунки.

- Це що, все їжа? - з усмішкою запитала Анна.

- Так, а що мало? Так і думав, що треба було зайти ще в "МакДональдз".

- Ти жартуєш? Як ми все це з'їмо? Та тут їжі на тиждень. 

- Тут їжі на одну добу, повір мені, - впевнено відповів Андрій. Він дістав з пакета оберемок бананів і простягнув Анні:

- Будеш?

- Ні, дякую. Я не голодна. Ти попередив цю жінку, що ми приїдемо? 

 "Жаль, що не будеш," - подумав Андрій, відкушуючи шматок банана. 

- Звісно. Я їй вчора телефонував. Вона не проти була. 

- А як її чоловік, все ще на лікуванні?

- На жаль, так. Така розумна людина була. Це був мій улюблений викладач. До речі, маєш гарний виглядаєш, - сказав Андрій, оглядаючи Анну.

"Що Андрій має на увазі під "гарно виглядаєш"? - подумала Аня і поглянула на свій нічим непримітний спортивний костюм. - Цьому костюму вже років 5, та й макіяжу на мені немає, а зачіска. Тобто, її немає, лише пучок зроблений на швидку руку".

- Дякую, ти теж нічого, - просто відповіла вона, бо не змогла придумати нічого кращого.

- Ти бачила фото, ті, що я тобі скинув кілька днів тому? - запитав Андрій.

- Так.

- І на що це тобі схоже? - запитав він, розкриваючи другий банан.

- Чесно кажучи, я не знаю, але, якби ми з тобою мали крокодилячі лапи замість рук, то я думаю, саме так і виглядали б сліди від наших долонь, - припустила Анна.

- Сподіваюся, ти не дивилася ці фото на ніч? - поцікавився він.

- Ні, чесно кажучи, я тільки вчора їх переглянула. Все ще не можу оговтатися від цієї події. Лише місяць тому я допитувала цього Петра, як свідка, а ось він і сам тепер став жертвою. Я не вірю у те, що це був нещасний випадок. Це вбивство, і ми з тобою це розуміємо. І ті відбитки лап, що на фото, цьому доказ.

- Ти говорила з його батьками?

- Ні, Давид доручив це Роману. Він і так сердиться, що я далі копаю на рахунок смерті Олександра Деркача. 

- До речі, а що на рахунок Романа? Вдалося поговорити з ним про відео?

- Так, вже б мав сказати, що там. Може, зателефонувати йому? - сказала Анна, дивлячись на годинник. - Якщо немає ніякої справи, то він зараз вільний, а Давида ще повинно не бути.

   Анна дістала телефон і набрала до Романа. В цей момент поїзд нарешті зрушився з міста і їхня невелика спільна подорож розпочалася. 

- Привіт, Ромо. Ти вільний? - запитала вона, як тільки почула протяжне алло у слухавці.

- Привіт, так. Ти, напевно, на рахунок відео телефонуєш?

- Так. Тобі вдалося вияснити?

- Ну, взагалі, так. І я хочу сказати, я не знаю, у що ви там з Андрієм втягнулись, але я більше в цьому брати участь не хочу. 

- Що не так? - запитала збентежена Анна.

- Що не так? Та все не так. Я зараз вишлю тобі кадри, які вдалося висвітлити, сама поглянеш. 

- Добре, чекаю.

- Я вас прошу, залиште це. Хай ця темрява залишається у темряві. Я кілька ночей вже не сплю, я просто хочу забути це все і більше не пригадувати, і навіть нічого чути більше про цю справу. 

   Анна стурбовано поглянула на Андрія,  який лише чув її фрази, але тривога Романа відчувалася навіть крізь телефон. 

- Добре, чекаю фото, - відповіла Анна, обриваючи зв'язок. 

- Щось не так? - з нетерпінням запитав Андрій. 

- Ще не знаю. Зараз Роман надішле фото. Він виглядає стривоженим і навіть наляканим. Каже, щоб ми залишили це все. 

- Ну, може, він правий і нам варто зупинитися, - сказав Андрій, дивлячись на Анну благальним поглядом. Лише зараз вона помітила його втомлений погляд і темні кола, які свідчили про поганий сон.

- Андрію, скажи чесно, тебе мучать кошмари?

- А тебе? - швидко запитав він.

- Так, і не тільки вони. Я часом не розумію, що сон, а що реальність. Мені стає страшно по вечорах, хоча я не із лякливих. Я думала, що вся справа в перевтомі й навіть приймала заспокійливе. Деякий час це допомагало, але зараз все менше і менше я можу нормально поспати.

- Я тебе розумію. Але і ти повинна розуміти, що це не перевтома і Рома правий. Нам треба залишити це розслідування.

- Ні,- рішуче відповіла Анна. - Саме через це я і не готова відступити, не зараз, коли ми так далеко зайшли, - вона продовжувала. Як маякнув її телефон, поглянула, що там.

- Це Роман. 

   Анна поспішно відкрила папку з фотографіями. На фото було видно Олександра, що втікав, а за ним, наче темні лапи з довгими пазурами. Від цих світлин їм обом стало моторошно. Потім вони відкрили короткий уривок відео, обробленого Романом. На ньому видно, як за Олександром Деркачем крадеться тінь незрозумілої істоти. Важко лише по нечіткій тіні зрозуміти, хто це чи що це. Але виглядає це більш ніж моторошно.

- Що думаєш про це? - після перегляду запитала Аня.

- Ти маєш тут фото, які я тобі пересилав?

- Петра?

- Так.

   Анна порилася у сумочці і дістала світлини. На них були зображені кінцівки хлопця із незрозумілими слідами. Андрій взяв до рук фото і порівняв їх із тими, що вислав Роман.

- Лише я бачу схожість?

- Ні, це наче відбитки тієї потвори, що на відео.

- То, виходить, їх вбила одна і та ж істота.

- Цілком можливо.

   Вони декілька хвилин сиділи мовчки й дивилися у вікно. Кожен думав про щось своє. Страхи, які вони залишили у своїх самотніх темних квартирах, наче ожили поза ними. Тепер вони почали відчувати його скрізь. Роздуми перервалися запитанням: