Розділ 8. Дзеркало.

  Коли Андрій запропонував Анні провести залишок вечора у нього, то спочатку вона збентежилася. Але потім заспокоїлася і подумала, що то не така вже й погана ідея. Вона ніколи не була у нього у квартирі, тож їй було цікаво, як він там облаштувався. І, хоч він і подарував їй сьогодні букет, проте пояснив, що це лише дружній жест і не більше. А ще він сказав, що виявив дещо цікаве на тих відео, що вона йому залишила. Тож Анна, трохи подумавши, погодилася. Вдома її ніхто, крім самотності та лячної темряви не чекає. 

- Я радий, що ти погодилася зайти до мене. Ти не хвилюйся, приставати я не буду, обіцяю, - сказав Андрій, сидячи за кермом автомобіля.

- Я не хвилююся, - відповіла та.

- Не те, що ти мені не подобаєшся чи щось таке, - він зробив невеличку паузу і продовжив, зрозумівши, що ляпнув щось не те. - Ну і не те, що подобаєшся. Щось ніяк не можу скласти слова до купи. Анна, ти красива жінка, симпатична. Але я розумію наші кордони, - нарешті відповів той.

- Андрій, та все нормально. Ти сказав мені це ще, коли приніс польові квіти, - відповіла Анна, дивлячись у вікно. 

"Гарна, симпатична, але… Часто вона чула це "але". Та що взагалі означає це але. Що ж із нею не так? Я тупа? Та наче ні? Страшна? Андрій щойно сказав, що симпатична. Тоді що не так? Що? Та, взагалі, чого це я завелася, відколи це мене почало хвилювати? Андрій прекрасний друг. І не варто це псувати. Все, заспокойся, Ань".

   Вони деякий час їхали мовчки. І чим довше це мовчання тривало, тим напруженішою ставала атмосфера між ними. А вечір починався так чудово. Тож Андрій вирішив обрізати цю нитку мовчання, поки вона не переросла в канат.

- Про що задумалась? - запитав він, повертаючись до неї.

- Та так, ні про що. 

   Андрій подумав, ну ось, яка класна відповідь, і про що ж запитувати далі? Тож він вирішив почати з основного.

- Я казав тобі, що мені нарешті вдалося зв'язатися із тим викладачем з мого університету.

   Анна наче нарешті винирнула зі свого заціпеніння і поринула в розмову:

- Ну, це ж така крута новина. Нарешті ми зможемо зрушитись з мертвої точки. Ну принаймні я так сподіваюся.

- Взагалі, не із ним самим, а з його дружиною Ніною. Вона спочатку не йшла на контакт, але потім погодилася поговорити.

- А що із ним самим?

- Схоже, він зараз у психлікарні. Точно нічого ще не знаю. Але, сподіваюся, його дружина все пояснить. Вона лише сказала, що це пов'язано із його розслідуванням.  

- Який жах! Сподіваюся, нас не чекає така ж участь, - сказала Анна легко, ніби жартуючи, але, враховуючи останні події, вона насправді не жартувала.

- Люди часом сходять з розуму від самотності або якихось безумних теорій у своїй голові. Починають бачити дивні видіння або чути голоси. Але це ж не про нас з тобою, чи не так? - Андрій наче на щось натякав, говорячи це, але Аня пропустила це крізь вуха і просто відповіла:

- Це не про нас.

- То що, коли поїдемо до Києва? 

- Ти не казав, що доведеться кудись їхати.

- Ну, я вчився в Києві. Я думав, ти в курсі. Вони живуть в столиці.

- Що ж, в Київ, так у Київ.

За кілька хвилин вони під'їхали до  п'ятиповерхової будівлі. Андрій жив на четвертому поверсі у двокімнатній квартирі. Тут все було в мінімалістичному стилі й стриманих тонах. Анна, як справжня дівчина, найперше захотіла подивитися у дзеркало, щоб знати, чи все у неї гаразд на голові та обличчі. Проте дзеркала в коридорі не виявилося.

- Андрію, у тебе що, немає дзеркала? - запитала вона.

- Лише у ванні є. 

- Як у коридорі може не бути дзеркала? Схоже, я знаю, що подарувати тобі на день народження, - сказала Анна, жартуючи.

- Тільки, якщо воно буде таке ж красиве, як і у твоїй спальні, - відповів Андрій. 

- Домовилися, - сказала Анна, сміючись.

   Насправді вона б з радістю віддала йому своє, останнім часом воно приносить їй не задоволення, а страх. Анна помила руки у ванній і нарешті поглянула у дзеркало. “Ну, наче все добре. Зачіска ще тримається, з макіяжем теж все добре”.  Потім вона пройшла на кухню, де Андрій уже поставив чайник.

- Я поставив воду грітися, але, може, ти хочеш кави? 

- А у тебе є кавомашина? - запитала Анна, роздивляючись кухню.

- Є, правда я рідко її використовую.

- Жартуєш? Як можна мати кавомашину і при цьому пити незаварену каву? - запитала Аня, дивуючись такій відповіді.

- Просто я не люблю мити кавомашини, - сказав Андрій, усміхаючись. - То заварити тобі кави?

- Так, дякую. То що там з тим відео?

- Я переглядав його кілька днів тому ще раз і помітив, що Олександр дійсно дуже любив свій басейн. У обідній час в самий пік жари він сидів там з відкритим ротом. Просто сидів так, не рухаючись, кілька годин.

- Напевно, моторошна картина. І, до речі, коли я говорила з його робочим Григорієм, то він мені про це говорив.

- Знаєш, це ще один доказ того, що він був дуже схожим на крокодила. Вони так роблять, щоб знизити температуру власного тіла.

- То це підтверджує нашу теорію про людину рептилію.

- Схоже на те, - сказав Андрій,  ставлячи перед Анною ароматний напій.

- Дякую.

- До речі, у мене є бельгійський шоколад. Я знаю, ти любиш, - сказав він, дістаючи шоколад з холодильника. 

- Ти щось забагато знаєш про мене, Андрію, - сказала Анна, підморгуючи йому.

- Не заспокоюся, поки не знатиму все, - відповів Андрій, підморгуючи їй у відповідь.
Йому дійсно була цікава Анна і її життя. Було в ній щось таке, що притягувало його до неї, як до жінки, а не просто друга.

- Все про себе я і сама не знаю, - сказала Аня, відкушуючи плитку шоколаду. 

- Повернемося до відео, - сказав Андрій, крадькома спостерігаючи за тим, як Анна їсть шоколад. Останнім часом йому особливо подобалося це видовище, про що сама Анна звісно не здогадувалася. - Так, я не відразу помітив, що на відео, зокрема, де Олександр втікає з дому, є темні ділянки.