Розділ 3. Зло замість душі.

  Анна приїхала першою. Велика двоповерхова будівля зачаровувала. Одразу було видно, що тут проживає людина з великими маєтками. Все було зроблено з якісного матеріалу, наче з обкладинки журналу. На подвір'ї був дуже великий басейн і це єдине, що не вписувалося в рамки пропорцій, які були витримані у всьому.

— Привіт, ти вже тут?

— Привіт, Романе. Рада тебе бачити.

— Ти помітила, що тут є камери? – запитав він, роздивляючись.

— Авжеж, і навіть дуже багато.

— Треба буде переглянути відео.

— Рома, тебе не бентежить такий великий басейн? – запитала Анна, підходячи до вхідних дверей.

— Ні, а що тут дивного? Ну любила людина поплавати, – відповів той, знизуючи плечима.

— Так, але ти ж казав, він живе один. Навіщо самотньому такий великий басейн?

— Слухай, не забивай голову дурним. Хтозна, що в тих багачів на думці, – відповів Роман, натискаючи на дзвінок.

   Десь хвилину ніхто не підходив до дверей, але потім почувся хриплий голос:

— Добрий день, хто вам потрібен?

— Добрий день, я криміналіст Роман Тульський, а це моя колега, слідча Анна Вишнева, – сказав він, показуючи посвідчення у шпаринку прочинених дверей. — Чи тут проживає Олександр Деркач?

— Тут, але зараз його немає вдома.

— Його, немає, бо, швидше за все, він зараз у морзі. Ми можемо увійти?

   Через декілька секунд перед ними відчинилися великі дерев'яні двері. На порозі стояв чоловік літнього віку.

— Добрий день ще раз. Скажіть, ви впізнаєте чоловіка на фото? – запитала Анна, показуючи йому фотокартку.

— Так, це Олександр Деркач, – відповів дідусь, дивлячись крізь окуляри на фото.

— Скажіть, будь ласка, ваші дані, мені необхідна ця інформація для протоколу, – сказав Роман.

— Слухайте, я не знаю, що там сталося з Олександром, я взагалі простий робочий. Я нічого не знаю.

— Не хвилюйтеся, – втрутилася Анна, — вас ніхто ні в чому не звинувачує, ми лише робимо свою роботу, а ви свою. 26 липня в парку міста був знайдений труп. Як з'ясувалося, ним виявився Олександр. Це було не вбивство, але обставини смерті дуже дивні, тому ми розслідуємо його смерть. Як вас звуть, скажіть, будь ласка? — сказала слідча дуже стримано, навіть ніжно, щоб трохи розрядити обстановку.

— Я Григорій, – трохи заспокоївшись, відповів чоловік. — Григорій-Лука Іванович.

Роман зробив запис. І запитав:

— Чи можу я оглянути будинок?

— Покажіть, будь ласка, ще раз ваше посвідчення, – обережно попросив чоловік.

   Роман показав посвідчення і той схвально кивнув. Анна залишилася і продовжила розмову. 

— Отож, ви працюєте у містера Олександра?

— Так, я тут, як керівник дому. Слідкую за порядком, веду бухгалтерію і всяке таке. Сам я, звісно, не прибираю, але керую всіма процесами, – відповів чоловік, сідаючи на крісло і пропонуючи зробити Анні теж саме.

— Скажіть, коли ви востаннє бачили Олександра? – продовжила слідча, сідаючи.

— Це було в четвер ввечері. Він був не в гуморі. Цілий вечір просидів у своїй кімнаті. 

— Ви бачили, як він кудись виходив? Можливо, до нього хтось приходив?

— Та ніхто до нього не ходить, лише одні повії. Він вів не дуже гідний спосіб життя. Друзів у нього не було справжніх, лише ті, хто терпів його заради грошей. Я не бачив, щоб він кудись виходив того вечора. 

—Але вам не здалося дивним, що зранку його не було і він не з'являється уже кілька днів? – обережно запитала слідча.

— Пані, якби ви знали цього чоловіка, ви б так не казали. Він ні з ким не рахувався. А тим паче з такими, як я, простими робочими. Він ніколи не звітував коли та куди йде. Нічого дивного я в його відсутності не бачив. 

— То він міг і раніше так зникати? – запитала Анна, дивлячись чоловіку в очі.

— Міг і не раз, і зникав. Повірте, знаючи його, я б не вступав зайвий раз із ним в розмову.

— Судячи з ваших слів, він був нестерпним типом, – сказала Анна, не до кінця вірячи у сказане.

— О, то це ще м'яко сказано. Він був гнилою людиною. Жорсткою. Я б навіть сказав, холоднокровною, – відповів Григорій, опираючись на крісло.

   Анна навіть оторопіла, наскільки все влучно підмітив Григорій. Він говорив про нього, як людину, а вона бачила його труп таким.

— То ви кажете, друзів у нього не було? Можливо, вороги, чи хтось, хто бажав йому смерті? 

— Ви ж сказали, що це не було вбивство? – з непорозумінням запитав той.

— Так, але я казала, що обставини смерті дещо дивні. Я не можу розголошувати всієї інформації, але він помер від розриву серця. Наче він когось дуже сильно боявся.

— Він боявся не когось, а чогось, це я точно скажу. Смерті, ось чого він боявся! З кожним роком він наче все більше втрачав людську подобу. Ставав все злобнішим. У цьому домі було багато робочого персоналу, але зрештою, залишився тільки я, – зітхаючи розказував чоловік. — Ніхто не міг терпіти його кепський характер. Гниль його середини отруювала життя інших людей. 

   Анна слухала старого чоловіка і все більше дивувалася його словам.

— Скажіть, у нього є рідні? Хтось, кому можна повідомити його смерть?

   Старий встав і підійшов до дерев'яного столу, там в невеличкій шухляді він знайшов маленький клаптик паперу, де була адреса.

— Наскільки мені відомо, він один в сім'ї. Це адреса його батьків. Правда, не знаю чи коректна. Він говорив із ними років 5 тому.

— Дякую, пане Григорій. Скільки років ви вже працюєте на Олександра?

— Близько 10 років. Людині в такому віці, як я, важко знайти хорошу роботу, та й взагалі роботу. А мені потрібні гроші. В мене донька дуже хвора. Їй постійно потрібно приймати дорогі препарати. Лише заради неї я тримався цієї роботи. Терпів це все пекло, — старий ще більше оперся на стілець і ледь не заплакав. Біль і втома читалися в його очах.

— Дуже вам співчуваю, Григорію. Сподіваюся, ваша донька буде здоровою.

— Дякую.

— До речі, про це. Чи немає у вас контактних даних сімейного лікаря Олександра? Хотіла б у нього дещо запитати.