Розділ 2. Розтин. Ідентифікація.

– Ну, що? Вже встановили особу? – запитала Анна, заходячи в кабінет.

— Його немає в нашій базі даних, ніяких злочинів цей чолов'яга не скоював.

— Можливо, надходили заяви про зникнення особи?

— Ні, судячи з усього, ніхто його не шукає.

— Дякую, Романе, можливо, в Андрія є якісь новини.

Анна дістала слухавку, щоб зателефонувати.

###

   Попри все судмедексперт Андрій любив свою роботу. Особливо через тишу. Він зростав у багатодітній шумній сім'ї. У нього було (і є) три молодші сестри та брат, які постійно створювали галас. Він часто втікав з дому в якесь тихе містечко. Таким місцем було невеличке озеро, що з роками все більше нагадувало болото. Тут він займався своєю улюбленою справою – розтином жаб. Ні, він не був жорстоким до тварин чи людей, це була лише дитяча цікавість. Багато підлітків достеменно не знають, яку професію хочуть освоїти. Андрій не належав до їхнього числа, він точно знав, що стане судмедекспертом. Ця професія здавалася йому вкрай цікавою, навіть загадковою. Ніхто неспроможний заглянути всередину людини, торкнутися її серця, а він може. Йому вдається знайти ту саму причину, по якій нещасне людське тіло лежить зараз тут, на його столі.

"Так, спершу поїсти чи зайнятися розтином? Якщо бути відвертим, то я і справді уже пожалів про те, що поснідав і не послухав Давида, — промовив він. — А тепер мені треба добратися ще й до нутрощів цього чолов'яги. Розтин займе не менш як годину. Схоже, мій обід стане вечерею".

Андрій  взяв диктофон в руки та почав роботу.

###

   Телефон невпинно дзвонив, але Андрій  не спішив брати слухавку. Ним досі володіла незрозумілість, огида, неясність і ще багато змішаних почуттів. Дзвонила Анна. Через декілька хвилин Андрій опанував себе. Сходив у вбиральню, промив лице холодною водою і пішов у так званий "чистий блок" моргу вечеряти. Поставив їжу у мікрохвильову піч і нарешті набрав номер Анни.

— Привіт, Андрію. Вже провів розтин?

— Закінчив десь 20 хвилин тому.

— І що там, є щось цікаве, те, що нам треба знати? – нетерпляче запитала Анна.

— Більше, ніж ти думаєш, – сказав Андрій, накручуючи таймер мікрохвильовки ще на 3 хвилини. — Я знаю, що спричинило той огидний запах – гниття.

— Але ти ж сам казав, що фаза гниття ще не настала, – спантеличено сказала вона.

— Ну, взагалі-то, як тільки я почав різати це тіло, то вже якраз почалися перші ознаки гниття. Але справа не в цьому. Коли я провів первинний огляд і перейшов безпосередньо до розтину, то всередині гниття уже було, так скажемо, в повному розпалі. Внутрішні органи були наповнені личинками, вони ще не піддалися повному аутолізу, але уже були добряче пошкодженні. Там були навіть мухи, уяви собі!

— Але, хіба таке можливо, щоб живі мухи потрапили всередину трупа? – Анна уявила собі це видовище і її лице перекривилося в гримасі огиди.

— Ну, теоретично вони могли пролізти через природні отвори, але на практиці я такого ніколи не зустрічав, — сказав Андрій, дістаючи свою вечерю із мікрохвильовки.

— А взагалі, такі ранні внутрішні процеси гниття ти зустрічав раніше?

— Ніколи, бо такого і бути не може. Все починається поступово, із товстого кишківника, де живуть бактерії. Через деякий час після смерті вони наче усвідомлюють, що сталося, і починають активно множитися, поступово охоплюючи органи. Потім починається гемоліз, цебто гниття крові, аутоліз і всі інші процеси, – пояснив Андрій,  приступаючи до їжі.

— То таке взагалі неможливо? – перепитала Анна.

— Слухай, якби ми жили десь на екваторі в пекельній жарі, то там труп і справді може згнити за декілька днів. Але ми ж в Україні живемо. І цей чоловік точно європейської раси. Та й ти сама бачила, що він далеко не темношкірий. І хоч в нас доволі спекотно цього літа, але не настільки ж, — Андрій  зробив паузу, набираючи добру ложку гречки. Їжа, нарешті. Це найкраще, що сталося із ним сьогодні, не враховуючи ранішні бутерброди з сиром.

— Нічого не розумію, ти ж сам казав, що на момент смерті чоловік мерзнув? – з непорозумінням запитала слідча.

— Так, бо так і було, –підтвердив Андрій.

— Я вже нічого не розумію.

— Я сам мало що розумію, – сказав Андрій, пережовуючи гречку. — Таке враження, що людина тільки виглядала ззовні живою, але гнила із середини.

— Андрію, ти що, їси? – з подивом запитала Анна.

— Так, а що?

— Ну, може, мені зателефонувати за хвилин 10? Все ж таки, розмова не із приємних. 

— Це робота в мене не з приємних. А поїсти мені ніколи нічого не заважало. Та й, якби я не хотів їсти та говорити, то спочатку поїв би. Але ж я сам тобі подзвонив, – сказав Андрій, відкушуючи шматок запеченої курки. Ммм, як же смачно!

  Усі знали про любов Андрія до їжі, це була його так звана "любов номер 2", а "любов номер 1", звісно, була робота.

— Я вияснив, чому йому було холодно, попри те, що надворі було дуже навіть тепло.

— І чому ж?

   Андрій  прожував ще одну ложку гречки з куркою і сказав:

— Пам'ятаєш, я казав, що температура його тіла уже зрівнялася з температурою навколишнього середовища?

— Так, пам'ятаю, – відповіла вона.

— Так-от. Вона зрівнялася з нею ще при його житті, чи, як правильно сказати, при його смерті, ну, тобто, на момент смерті. Якось так. Сам уже заплутався, – сказав Андрій, смакуючи останню ложку.

— Тобто, ти хочеш сказати, що температура його тіла була близько 30 градусів?

— Навіть нижче. Я подивився прогноз погоди на 26 липня, тоді температура повітря була приблизно 27-28 градусів.

— Але, якби у людини була така температура, вона б уже не була живою.

— А як же гниття всередині? Ти впевнена, що він дійсно був живим, чи просто здавався таким? Не дивно, що йому було холодно, враховуючи, що нормальна людська температура 36.6.

   Андрій став із-за столу й увімкнув електричний чайник. Поки Анна мовчала та обдумувала сказане, він встиг помити посуд і заварити собі кави.

— Ань, ти ще на зв'язку? – запитав Андрій, перериваючи мовчання.