Розділ 1. Знайдено тіло.

 Липкий туман огортав місто. Темні тіні обіймали собою будинки. Невидимі драконячі кігті пробиралися все глибше у місто. Вони все ближче. Вони вже поруч.

   Олександр знову не в настрої. Самотньо сидить у двоповерховому особняку. Поруч нікого немає, лише тіні. Та й навіщо йому хтось? Головне – є гроші. А за них можна кого хочеш купити. Чим більше тих грошей ставало, тим все менше друзів залишалося поруч. "Та й плювати на них! Вони мені не потрібні, мені ніхто не потрібен! Гроші – ось символ влади!" – говорив він до себе.  

"Яка ж спека! Ніч мала б бути якась прохолодна". Олександр встав, щоб відчинити вікно. Але, виглянувши надвір, відчув, як страх шаленими мурахами пробіг по його спині. "Ні, не може бути, не зараз! Ще занадто рано!" Він перелякано зачинив вікно. Попри жару він відчув, що йому стає холодно. Тремтячими руками він взяв безконтактний термометр, приставив до лоба. 35.8. "Ні, ні, ні! Цього не може бути!" — кричав він. 

  Темні струмочки туману полилися в кімнату. Олександр перелякано вибіг з кімнати, зачинивши двері. "Гроші, треба забрати гроші!" – вигукнув він. Хутко спустився на перший поверх, тремтячими руками набираючи комбінацію цифр. Скинув все у сумку і вибіг у ніч. Він відчув, що тіло ще більше охололо. Страх несамовито гнав його вперед. Він озирнувся і побачив, як темні пазурі торкнулися його ноги. Чоловік впав, встав і почав бігти ще швидше. Дихання переривалося, пальці німіли від холодної крові. "Ось гроші, забирай! Тільки залиш мене! Я не хочу! Ні, ні, я все поверну! Все поверну!" Але воно не чуло його, лише час від часу торкалося тіла, наче граючись, наче ще більше залякуючи. Олександр більше не міг бігти, ноги гуділи, він задихався. Його трусило від страху та холоду. І в такий страшний час він знову один. Темний парк і темний туман огорнули його. Він впав, щоб більше ніколи не піднятись.

###

— Алло? Це поліція?

— Так, слухаємо вас.

— Хочу повідомити про труп.

— Скажіть своє місцеперебування?

— Я в центральному парку "Шевченка", в зоні відпочинку на східній стороні. 

— Залишайтеся, будь ласка, на місці до прибуття поліції. Дякую за повідомлення.

"І навіщо мені чекати прибуття поліції? Я свій обов'язок виконав, поліцію повідомив. Треба звідси звалювати! Але гроші, навіщо мені ті зайві підозри? Доведеться чекати. Ох, пів дня буде зіпсовано. І все через тебе, мужик, – сказав Петро, звертаючись до трупа.  — Фу, ну ти й смердиш, зараза." 

   Петро кожного ранку виходить на пробіжку. Ранкове повітря наче видмухує весь той негатив з його голови, що він назбирує за ніч в гучних клубах із сумнівними компаніями. Хлопець любить погуляти, але найбільше він мріє розбагатіти. Гроші, ось, що точно йому не завадить в житті. 

"Ну, хоть за щось я тобі вдячний, мужик. За грошики. Тебе, напевно, за них і грохнули. Я взяв їх собі, вони тобі й так вже ні до чого", — посміхнувся про себе Петро.

   Поліція прибула на місце через хвилин 15, а ще через хвилин 5 прибула слідчо-оперативна група. 

###

   Анна, жінка двадцять дев'ять років, самотня, вже п'ять років працює в СОГ. Вона з дитинства любила розслідування. Коли їй було шість років вона розслідувала причини зникнення її улюблених шоколадних цукерок. Їх поступове зникнення вона помітила одразу. Тож, поставивши приманку на стіл, стала вираховувати викрадача. Мамі сказала, що йде гуляти на вулицю, але натомість причаїлася у шафі в повній тиші та темряві. Вона просиділа там пів дня, перш ніж злодій з'явився. Ним виявився її старший брат. Він зайшов у її кімнату і поклав собі у кишеню кілька смаколиків. Як ви думаєте, що вона зробила? Пожалілася мамі? Ні, вона залізла на горище, знайшла там стару мишоловку і поклала її у коробку з цукерками. Коли наступного разу її старший брат запхав руку, щоб вкрасти у неї кілька цукерок, йому добряче дало по пальцях. За це їй було непереливки, бо, на відміну від неї, брат розказав про її злочин батькам. Вона була покарана і два дні сиділа у своїй кімнаті. Але Анна "не кисла", а займалася розробкою нового плану помсти. Пізніше було розкрито ще багато подібних злочинів. Саме Анна розкрила зраду батька матері. Зробила вона це професійно, із фото та іншими доказами. Через це між нею та батьками утворилася прірва. Батько зненавидів її за розкриття, мовляв, його ще з дитинства дратували оті всі її детективні штучки й це стало останньою краплею. З матір'ю теж стосунки були не дуже, м'яко кажучи. Бо вона воліла б жити в сліпому незнанні, але в сім'ї, з власним чоловіком, а не самотньо, ще й з двома дітьми на шиї. 

Тож, її сім'єю стала робота. Не те щоб до неї тут люб'язно ставилися і безмірно любили. Колеги, переважно усі чоловіки, ставилися до неї трохи зверхньо та з осторогою. Можливо, через те, що вона жінка. А, можливо, через те, що вона завжди останньою йшла з робочого місця. І любила чіткість і порядок в роботі. В особистому житті якось теж не складалося. Чи не ті чоловіки зустрічалися? Її не можна назвати красунею з обкладинки журналу, але й страшною вона не була. Така собі симпатична жінка середнього віку, яка самотньо ходить поїсти піцу або просто випити філіжанку кави в кав'ярні. А зараз самотньо їде в службовому авто на місце злочину.

— Привіт, Анно. Ти як завжди швидко і вчасно, — сказав її напарник Давид.

— Привіт, що тут у нас?

— Труп чоловіка, на вигляд років близько сорока. Документів при ньому немає. Тож особу будем встановлювати.

— Андрію вже дзвонили?

— Якраз збирався дзвонити.

Давид відійшов в сторону і подзвонив Андрію.

— Привіт, Андрію? Готовий до роботи?

— Привіт, Давиде. Ти, як завжди, невчасно телефонуєш.

— Ти що, снідати зібрався?

— Еге ж, ти ж бо знаєш.

— Заради бога прошу тебе, не їж. Тут, якби тобі сказати, видовище не із приємних. І сморід жахливий. Та й усі чекають на тебе, потрібна твоя експертна оцінка.

— І що, без мене ніяк?

— Ні, бо поки не зрозуміло, вбивство це чи випадкова смерть. Тож давай, 15 - 20 хвилин і, щоб ти був. І ще раз прошу, не їж. Заради бога.