Сірий, холодний світанок повільно пробивався крізь засніжені крони поліських сосен, коли швидкісний потяг, нарешті, скинув хід і з протяжним скреготом гальм зупинився біля перону станції Малин. На платформі вже блимали сині проблискові маячки двох поліцейських автомобілів та карети швидкої допомоги, розфарбовуючи чистий сніг у тривожні холодні відтінки.
Першими з сьомого вагона вивели Віру Петрівну. Вона йшла рівно, високо піднявши голову, не ховаючи обличчя від ліхтарів оперативників. Проходячи повз Артема, жінка на мить затрималася, подивилася на нього крізь свої товсті окуляри і тихо, без жодної злості, сказала:
— Дякую, синку, що не дав мені наробити ще більшої біди з тим хлопцем. А ікону... її тепер реставрують у музеї, правда? Не продадуть за кордон?
— Не продадуть, Віро Петрівно, — так само тихо відповів Артем. — Вона залишиться в Україні. І суд врахує, що це був нещасний випадок під час самозахисту.
Літня жінка ледь помітно кивнула і ступила на засніжений перон у супроводі двох патрульних.
За десять хвилин, коли лікарі швидкої оглянули голову провідника Петра Івановича та перев’язали потилицю студенту Денису, до купе піднявся місцевий слідчий — молодий капітан із втомленими очима і товстою папкою під пахвою. Він вислухав короткий звіт Артема, прийняв речові докази — закривавлений підсклянник, уламок перламутрової запонки, зелений футляр із актом оцінки та три частини розпиляної «Волинської Богородиці», акуратно складені в картонну коробку.
— Ви зробили за нас усю роботу, пане Коваль, — капітан потиснув Артему руку, заповнюючи протокол. — Нам залишилося лише оформити явку з повинною та призначити трасологічну й судово-медичну експертизи. Поїдете з нами до відділку для дачі показань чи дасте пояснення тут, на місці?
— Краще на місці, капітане, — усміхнувся Артем, поглянувши у вікно, за яким над дахами вокзалу сходило бліде зимове сонце. — У мене відпустка. І вона вже запізнилася на шість годин.
Коли формальності були завершені, пасажири сьомого вагона вийшли на перон подихати морозним повітрям перед відправленням потяга до Києва. Олександр Бондар мовчки кивнув Артему на знак поваги й закурив біля урни. Ірина Дорошенко, притискаючи до грудей свого той-тер’єра, підійшла до слідчого й простягнула візитівку:
— Якщо колись вирішите повернутися до приватної практики, Артеме, зателефонуйте. Мені в галереї не завадить людина, яка вміє відрізнити оригінал від підробки краще за моїх експертів.
Артем сховав картку в кишеню светра, попрощався з Денисом, який пообіцяв обов’язково взяти участь у реставрації врятованої ікони, і повернувся у свій вагон.
Потяг знову рушив. Колеса застукотіли знайомий, заспокійливий ритм, за вікном попливли засніжені хати й лісосмуги Житомирщини. Артем відкинувся на подушку, заплющив очі і вперше за цю довгу ніч відчув, як напруга відпускає плечі. Попереду був Київ, тиша і довгоочікуваний відпочинок. Принаймні до наступної зупинки.
Кінець