Холодний Рейс

Розділ 13. Пастка у вагоні-ресторані

     Слідчий обережно відхилив край пластикової штори і завмер.

     У центрі тісної кухонної зони стояла Віра Петрівна. Її пухова хустка сповзла на плечі, сиве волосся розтріпалося, а за товстими лінзами окулярів горів холодний, відчайдушний блиск. Вона з усіх сил намагалася зачинити важкі металеві дверцята великої морозильної камери, звідки стирчала нога в кросівці.

     Поруч на обробному столі лежав викрадений зелений шкіряний футляр із розрізаною підкладкою, а в руці жінка стискала довгий кухонний ніж.

     — Не рухайтеся, Віро Петрівно! — голосно й чітко наказав Артем, вмикаючи ліхтарик на повну потужність і спрямовуючи промінь їй просто в очі. — Відійдіть від морозильної камери й покладіть ніж на стіл!

     Жінка здригнулася, затулила обличчя лівою рукою від сліпучого світла, але ніж не випустила. Вона зробила крок назад, притиснувшись спиною до сталевої мийки, і виставила лезо перед собою.

     — Не підходь, синку! — закричала вона, і в її голосі більше не було ні краплі старечої немічності — лише сталь і відчай. — Я не хотіла його вбивати! Цей старий злодій вкрав «Волинську Богородицю» з нашого родового маєтку ще в дев’яностих, коли мій чоловік помер! Я десять років шукала її по всій країні! А коли знайшла — він відмовився її віддавати, почав штовхатися, сам спіткнувся і вдарився скронею об стіл!

     — Я вірю вам, Віро Петрівно, — спокійно сказав Артем, повільно роблячи крок уперед, щоб скоротити дистанцію. — Але якщо ви зараз не випустите хлопця з морозильної камери, він задихнеться або замерзне. І тоді замість нещасного випадку ви отримаєте довічне за умисне вбивство!

     — Потяг зараз рушить! — схлипнула жінка, озираючись на вікно кухні. — Я вийду на наступній станції... Мені потрібна лише ікона! Я розпиляла дошку по старих швах, щоб сховати її в коробку з-під печива... Я віддам її в церкву, я не для себе!

     У цю мить із-за вікна почулося протяжне гудіння локомотива — в потязі заблимали червоні індикатори живлення, і вагон ледь помітно здригнувся, готуючись до відправлення.

     Скориставшись тим, що Віра Петрівна на частку секунди озирнулася на вікно, Артем миттєво схопив зі столу важкий алюмінієвий піднос і різким, точним рухом вибив ніж із її руки. Лезо зі дзвоном відлетіло під плиту. Перш ніж жінка встигла отямитися, Артем перехопив її за зап’ястя, відвів убік і одним ривком відчинив дверцята морозильної камери.

     Денис був живий. Він тихо застогнав і заворушився, коли в камеру хлинуло повітря.

     Артем витяг хлопця на підлогу кухні й повернувся до Віри Петрівни. Вона більше не чинила опору — просто опустилася на стілець біля столу, закрила обличчя руками й тихо заплакала. Поруч на столі лежала картонна коробка, перев’язана бечівкою, крізь щілину якої проглядали три акуратно розпиляні частини стародавньої ікони XVI століття.

     У двері вагона-ресторану голосно постукали — на порозі з’явилися начальник потяга та перев’язаний провідник Петро Іванович.

     — Слава Богу, знайшли! — видихнув начальник потяга. — Контактну мережу відновили, через п’ять хвилин рушаємо на Малин. Поліція вже попереджена і чекає на пероні.

     Артем кивнув, поглянув на врятованого студента, а потім на розбиту, стомлену жінку біля столу. Ніч добігала кінця, і всі таємниці «Холодного рейсу» нарешті вийшли на світло.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше