Артем різко рвонув ручку дверей третього купе, але замок був опущений зсередини. Слідчий не став стукати — він миттєво вставив вигнуту металеву шпильку у вузьку щілину між дверима та одвірком, підчепив засувку й різким рухом підняв її вгору.
Двері відчинилися. Олександр Бондар сидів на нижній полиці й поспіхом пхав у шкіряний саквояж якісь папери. Побачивши на порозі Артема з розсіченою потилицею та важким поглядом, бізнесмен завмер.
— Ви з глузду з’їхали? — гаркнув він, хапаючись за ручку сумки. — Як ви відчинили двері?!
— Так само, як це зробив убивця в четвертому купе, — спокійно відповів Артем, ступаючи всередину і зачиняючи за собою двері. — Тільки ви, Олександре, не ховалися в туалеті, коли мене били по голові кілька хвилин тому. Ви рвали папір. Покажіть, що в саквояжі, інакше я застосую силу.
Бондар кілька секунд важко дихав, оцінюючи погляд колишнього оперативника, а потім вилаявся і жбурнув на столик зім’ятий аркуш цупкого паперу з мокрою печаткою.
— Тримайте! Це договір купівлі-продажу старовинної ікони XVI століття, укладений між мною та Марком Савченком! Я не хотів, щоб моє ім’я фігурувало в кримінальній справі про вбивство. У мене репутація, державні контракти, розумієте?!
Артем розгорнув аркуш і швидко пробіг очима по тексту. Сума угоди — вісімдесят тисяч доларів. Підпис Савченка був справжнім.
— Отже, ви і є той самий клієнт із Києва, — примружився Артем. — Ви їхали в одному вагоні зі своїм продавцем, щоб не світити гроші в столиці?
— Саме так! О 22:20 я зайшов до нього в четверте купе, перевірив ікону — це був стовідсотковий оригінал «Волинської Богородиці». Ми домовилися, що вранці в Києві я переведу гроші на його рахунок, а він віддасть мені футляр. Коли я виходив від нього о 22:25, він був живий! Але біля його дверей у коридорі стояв той молодий щеня — студент Денис. Він так дивився на двері четвертого купе, ніби готовий був їх пропекти поглядом!
Артем склав договір і поклав його в кишеню. Слова Бондаря звучали переконливо, а його паніка через репутацію була цілком логічною для бізнесмена такого рівня.
— Сидіть тут і не висовуйтеся, — кинув Артем і швидко вийшов у коридор, прямуючи до п’ятого купе.
Він постукав у двері Дениса. Тиша. Артем натиснув на ручку — двері не були замкнені.
Усередині купе гуляв крижаний вітер. Вікно, яке раніше було наглухо заклеєне паперовою стрічкою, було розбите: гострі уламки скла стирчали в дерев’яній рамі, а на столику й полиці білів свіжий сніг, наметений із вулиці. Рюкзак студента валявся на підлозі розстебнутим, але його теплої куртки та черевиків ніде не було.
Денис зник.