Холодний Рейс

Розділ 9. Слід у снігу та секрет замкнених дверей

     Порожній коридор зустрів Артема крижаним протягом і гнітючою тишею. Відкидне сидіння біля четвертого купе було підняте, а провідника ніде не було видно.

     — Петре Івановичу! — неголосно покликав Артем, щоб не будити пасажирів, які ще намагалися заснути, і швидким кроком рушив у бік службового купе.

     Двері службового приміщення виявилися прочиненими. Артем штовхнув їх і посвітив усередину ліхтариком.

     Провідник сидів на підлозі, притулившись спиною до сталевої стінки титану для окропу. Його кашкет валявся поруч, а сам він тримався обома руками за праву скроню, крізь пальці просочувалася кров.

     — Що сталося? Хто це зробив? — Артем миттєво присів поруч, перевіряючи зіниці чоловіка. Струс мозку, ймовірно, легкий, але удар був сильним.

     — Не знаю... не бачив... — прохрипів Петро Іванович, мружачись від яскравого променя ліхтарика. — Я сидів біля четвертого купе, як ви й казали. Потім почув, ніби в тамбурі ляснули двері. Подумав, що хтось із пасажирів вийшов покурити або втекти хоче. Пішов перевірити, тільки повернув у коридор біля титану — і темнота в очах...

     Артем швидко оглянув підлогу.

     Біля ніг провідника лежала важка металева кочерга для вугілля, якою зазвичай розбивають лід на підніжках. Ні рушника з плямою, про який говорила Віра Петрівна, ні зв'язки ключів на поясі провідника не було.

     — Петре Івановичу, слухайте мене уважно, — твердо сказав Артем, притримуючи чоловіка за плечі. — Вас бачили біля четвертого купе о чверть на дванадцяту. Ви ховали ключі в кишеню і витирали щось білим рушником. Не брешіть мені зараз, від цього залежить ваше життя. Що ви там робили?

     Провідник затремтів, його губи засіпалися, і з очей бризнули сльози відчаю та болю.

     — Я не вбивав його! Присягаюся дітьми, я не вбивав! — зашепотів він. — Без десяти одинадцять Марк Борисович покликав мене до себе. Дав п’ятсот гривень і сказав: «Петре, мені треба, щоб рівно о 22:50 ти підійшов до моїх дверей, перевірив, чи опущена засувка, і замкнув основний замок зовні. А рівно через годину, коли потяг буде під’їжджати до переїзду, постукав і розбудив мене. У мене дуже цінний вантаж, я боюся, що засну й не почую, якщо хтось полізе».

     — І ви погодилися? — примружився Артем. — Зачинити пасажира зсередини? Як ви могли опустити внутрішню засувку, стоячи в коридорі?

     — Та елементарно! — схлипнув провідник. — У цих старих вагонах між дверима й одвірком є щілина в пів сантиметра. Якщо засувка змащена, її можна підчепити тонким сталевим дротом і опустити вниз зовні, а потім просто витягнути дріт! Я так сто разів робив, коли пасажири виходили й випадково зачиняли двері, а потім не могли потрапити всередину.

     Артем завмер. Ось воно. Загадка «замкненої кімнати» виявилася до смішного простою.

     — А рушник із темною плямою?

     — натиснув слідчий.

     — Та я ж перед тим у тамбурі вугілля підкидав, руки вимастив! Витер об вафельний рушник і кинув його в кошик для брудної білизни! А о 22:50 підійшов до четвертого купе, постукав тихо — там тиша. Подумав, що старий уже заснув. Опустив засувку дротом, як він і просив, і пішов до себе. Я навіть не заглядав усередину!

     — Ви впевнені, що саме Марк Борисович давав вам гроші? Ви бачили його обличчя?

     — Та в купе вже світло було вимкнено, тільки нічник горів... Голос був хрипкий, тихий, я й не придивлявся...

     Артем вилаявся про себе. Вбивця зіграв блискуче: розправившись із антикваром о 22:45, він зачекав кілька хвилин у напівтемряві купе, покликав провідника, імітуючи голос жертви, і руками самого провідника зачинив за собою двері зсередини! А щоб створити ідеальне алібі, злочинець у момент зупинки потяга зімітував жіночий крик у коридорі, змусивши всіх думати, що злочин стався о 23:41. 

     Але навіщо знадобилося оглушати Петра Івановича зараз і забирати його зв'язку ключів?

     Артем підвівся й кинувся в неробочий тамбур у кінці вагона. Металеві двері, що вели назовні, були прочинені на кілька сантиметрів. Крізь щілину в тамбур задував колючий сніг, намітаючи на підлогу білий язик.

     Хтось відчинив двері ключем провідника, зістрибнув у замети й пішов у нічний ліс, прихопивши з собою вкрадену ікону.

    Артем висунув голову назовні, мружачись від снігової крупи. У тьмяному світлі ліхтаря, що горів над сходинками вагона, було чітко видно свіжі, глибокі сліди чоловічих черевиків, які вели від насипу в гущавину засніжених сосен.

     Повертаючись у вагон, щоб узяти ліхтарик і теплий одяг для погоні, Артем проминав четверте купе. І раптом зупинився як укопаний.

     Двері четвертого купе, які він особисто прикрив перед тим, як піти шукати провідника, були навстіж розчинені. На підлозі біля тіла вбитого антиквара більше не було зеленого шкіряного футляра.

Хтось скористався тим, що провідника вивели з гри, зайшов на місце злочину й забрав головний доказ.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше