Вийшовши з п’ятого купе, Артем акуратно загорнув закривавлений підсклянник у свій запасний носовик і поклав у кишеню куртки. Доказ був незаперечним, але занадто очевидним. Досвід підказував слідчому: справжній вбивця не залишив би знаряддя злочину в бічній кишені власного рюкзака, та ще й так легко не погодився б на обшук. Хтось підкинув підсклянник Денису, поки хлопець спав у навушниках. І зробити це могла людина, яка мала доступ до купе — або за допомогою дубліката ключа, або скориставшись тим, що двері не були замкнені зсередини.
Артем попрямував до другого купе. Двері були прочинені, і зсередини пахло дорогими парфумами з нотами ванілі та тютюну. Ірина Дорошенко сиділа, закинувши ногу на ногу, і нервово гортала стрічку новин на телефоні, попри відсутність мережі. Її той-тер’єр тихо сопів на подушці.
— Вирішили влаштувати обшук і в мене? — холодно запитала вона, навіть не підвівши голови. — Попереджаю: мій адвокат у Києві зробить із вас посміховисько за перевищення повноважень.
— Я не буду нишпорити у ваших речах без вашої згоди, пані Ірино, — спокійно відповів Артем, притулившись плечем до одвірка.
— Мені достатньо почути, навіщо ви збрехали про знайомство з Марком Савченком. Тиждень тому ви приходили до його майстерні у Львові. Свідки бачили, як ви сварилися з ним через стару ікону.
Ірина завмерла. Її пальці стиснули корпус смартфона так сильно, що побіліли кісточки. Вона повільно підвела погляд на Артема — маска байдужої світської левиці тріснула, поступившись місцем холодній люті.
— Це не має стосунку до вбивства, — процідила вона крізь зуби.
— Ще й як має. Адже саме цієї ікони зараз немає у футлярі вбитого. І саме на вашу дорожню сумку ви подивилися, коли я вперше згадав про футляр у коридорі. Відкрийте її, будь ласка. Якщо ікони там немає — я вибачуся і піду.
Ірина кілька секунд важко дихала, оцінюючи ситуацію, а потім різко нахилилася, розстебнула велику шкіряну сумку й витягла звідти плаский згорток, загорнутий у пухирчасту плівку.
— Тримайте, пане Пінкертоне!
— кинула вона згорток на столик. — І щоб ви знали: я її не крала. Я купила її в цього старого шахрая три дні тому за двадцять тисяч доларів!
Артем розгорнув плівку. Всередині справді лежала старовинна ікона в потемнілому срібному окладі. Проте навіть при тьмяному світлі ліхтарика він помітив свіжі сліди лаку по краях дошки й занадто рівну, фабричну патину на металі.
— Це підробка, — тихо сказав Артем, переводячи погляд на галеристку. — Сучасна копія, зроблена на старій дошці.
Ірина гірко розсміялася, але в її голосі прозвучала істерика:
— Саме так! Коли я принесла її своєму експерту у Львові, він сказав, що це майстерна фальшивка, якій не більше місяця. Савченко кинув мене на гроші, а коли я прийшла вимагати їх назад, він виставив мене за двері і сказав, що оригінал уже пообіцяв клієнту в Києві. Сьогодні ввечері я зайшла до нього в купе, щоб забрати свої гроші або справжню ікону!
— О котрій годині це було? — напружився Артем.
— Близько пів на одинадцяту. Ми посварилися, він пригрозив викликати поліцію, і я пішла до себе. Він був живий! Живий і здоровий! Я зачинила за собою двері, а він ще крикнув мені навздогін, щоб я забиралася до біса!
Артем зафіксував час: 22:30. Через п’ятнадцять хвилин годинник на руці антиквара зупинився від смертельного удару. І в цей же проміжок часу зникла справжня ікона, яку приніс Денис. Виходить, у потязі було дві ікони: підробка, яку Савченко встиг продати Ірині, і оригінал XVI століття, який він віз до Києва.