Вийшовши від Бондаря, Артем не став гаяти часу й попрямував до п’ятого купе, де їхав студент Денис. Хлопець сидів на краю полиці, обхопивши голову руками, і здригнувся, коли двері прочинилися.
— Можна? — запитав Артем.
— Так, звісно... Ви вже знайшли, хто це зробив? — голос Дениса зривався.
— Наближаюся. Але спочатку ти розкажеш мені правду. Не казку про випадкову зустріч у вагоні СВ, а реальну причину, чому ти їдеш цим рейсом.
Денис ковтнув клубок у горлі, подивився на свої кросівки й тихо видихнув:
— Марк Борисович сам купив мені цей квиток. Я не маю таких грошей.
— Навіщо старому антиквару купувати квиток у СВ для практиканта?
— Бо я... я знайшов для нього ту ікону. Тиждень тому, на горищі старого будинку в селі під Львовом, де ми з одногрупниками допомагали розбирати завали. Я одразу зрозумів, що це не просто стара дошка — там проступало письмо XVI століття, Волинська школа. Я приніс її Марку Борисовичу на оцінку.
Артем напружився. Пазл починав складатися, але в ньому з’являлися нові гострі кути.
— І що він сказав?
— Він пообіцяв, що продасть її приватному колекціонеру в Києві, а гроші ми поділимо порівну. Сказав, що це забезпечить мені навчання і старт власної справи. Але зажадав, щоб я їхав із ним в одному вагоні — мовляв, так спокійніше, щоб я не передумав і не пішов до конкурентів.
— Тобто ви домовилися зустрітися в потязі? Ти заходив до нього в купе після відправлення?
— Так! О десятій вечора. Я постукав, він впустив мене, показав зелений футляр, сказав, що все гаразд, і порадив іти спати, бо в Києві о сьомій ранку нас уже чекатиме покупець. Я пішов до себе, одягнув навушники, увімкнув музику на повну гучність і заснув. Більше я нічого не чув!
— Хто ще знав про цю знахідку? — різко запитав Артем. — Кому ти розбовкав про ікону?
Денис почервонів ще сильніше й опустив погляд.
— Я... я тільки дівчині своїй написав у месенджері. І ще... коли ми несли ікону в майстерню, біля входу стояла якась жінка. Вона дуже дивно подивилася на футляр, а потім довго про щось сперечалася з Марком Борисовичем у його кабінеті.
— Як вона виглядала?
— Висока, доглянута, у хутряній жилетці. Та сама, що їде у другому купе. Ірина.
Артем стиснув кулаки. Ірина Дорошенко брехала з першої секунди, стверджуючи, що ніколи не знала Марка Борисовича і не працює з антикварами.
— Денисе, мені треба оглянути твій рюкзак. Чиста формальність, але я мушу перевірити всіх.
— Звісно, беріть! — хлопець сам розстебнув блискавку й висипав речі на столик.
Серед зошитів, зарядних пристроїв, пенала з пензлями та змінної футболки нічого підозрілого не було. Але коли Артем провів рукою по бічній кишені рюкзака, він відчув щось тверде й металеве. Він обережно витягнув предмет за край.
Це був важкий залізничний підсклянник із гравіюванням. На його нижньому обідку темніла бура, майже чорна пляма, до якої прилипли дві сиві волосини.
Денис витріщився на підсклянник, його очі розширилися від жаху, а з грудей вирвався хрипкий вдих:
— Це не моє... Я не знаю, як воно туди потрапило! Присягаюся, я не вбивав його!