Першим Артем вирішив поговорити з Олександром Бондарем. Сусідство третього та четвертого купе робило бізнесмена головним свідком — або головним підозрюваним.
Артем постукав у двері третього купе й, почувши сухе «Заходьте», переступив поріг. У купе було тепло — Бондар накинув на плечі дороге вовняне пальто, але не виглядав розгубленим. На столику перед ним лежав розкритий ноутбук, екран якого вже згас, і стояла недопита пляшка віскі.
— Не заперечуєте, якщо я сяду?
— запитав Артем, вказуючи на полицю навпроти.
— Будь ласка, пане слідчий. Хоча, якщо чесно, вся ця самодіяльність мене починає напружувати. Потяг стоїть у лісі під Малином, зв’язку немає, а ви граєте в Еркюля Пуаро.
— Я не граю, Олександре. У сусідньому купе лежить труп. І вбивця тут, серед нас. Оскільки ви їхали за стінкою, почнемо з вас. Ви сказали, що спали до зупинки потяга.
— Саме так.
— О котрій годині ви лягли?
— Близько десятої. Прийняв мелатонін, одягнув маску для сну і відключився.
Артем уважно подивився на чоловіка. На ньому була біла сорочка з розстебнутим коміром.
Манжети були застебнуті на звичайні пластикові ґудзики — жодних перламутрових запонок. Проте Артем звернув увагу на пальто, накинуте на плечі Бондаря: темний, майже чорний кашемір. Саме такі мікроволокна він бачив під нігтями вбитого антиквара.
— Дивно, — тихо сказав Артем. — За стінкою вбивали людину, падав футляр, кричала жінка, а ви навіть не ворухнулися, поки потяг не загальмував.
— Я ж сказав — мелатонін. І плюс віскі, — Бондар кивнув на пляшку. — А от щодо жіночого крику... Коли я прокинувся від поштовху, мені здалося, що кричали не в четвертому купе, а в коридорі. Або десь поруч.
— Чому ви так вирішили?
— Бо стіни в цих старих вагонах картонні. Якби кричали прямо біля мого вуха через перегородку, я б оглух. Звук ішов збоку, з боку коридору або сусіднього вагона.
Артем замислився. Це збігалося з його власною версією про час смерті. Якщо Марка Борисовича вбили о 22:45, то о 23:41 у четвертому купе вже не було кому кричати. Хтось навмисно зімітував крик у момент зупинки потяга, щоб створити хибне алібі на годину пізніше!
— Олександре, покажіть, будь ласка, вашу дорожню сумку.
Бондар примружився. На його вилицях заграли жовна, а шрам над бровою почервонів.
— На якій підставі? У вас є ордер?
— Ордера немає. Але якщо ви відмовитеся, коли приїде поліція, я дам свідчення, що ви поводилися підозріло і перешкоджали збереженню доказів. Вибір за вами. Бізнесмен кілька секунд свердлив Артема важким поглядом, потім різко підвівся, дістав із ніші під полицею шкіряний саквояж і кинув його на столик.
— Дивіться. Мені приховувати нічого.
Артем, не торкаючись речей голими руками, швидко оглянув вміст: зміна білизни, косметичка, папка з договорами на постачання деревини. Ні ікони, ні підсклянника. Але на дні сумки лежала коробочка для ювелірних прикрас. Артем відкрив її через хустинку — всередині лежали срібні запонки. Одна з них мала свіжий скол на перламутровій вставці.
— Гарні запонки, — спокійно зауважив Артем. — Де ви пошкодили праву?
Бондар подивився на коробочку й уперше за всю розмову збився з ритму.
— Я... не знаю. Мабуть, вдарився об стіл у ресторані перед посадкою. Це нічого не доводить!
— Можливо. Але експертиза порівняє уламок із підлоги четвертого купе з цією запонкою. І тоді нам буде про що поговорити детальніше.