У вузькому коридорі вагона СВ стало тісно й задушливо, попри холод, що вже почав пробиратися крізь щілини старих рам. Аварійне світло вихоплювало з напівтемряви обличчя пасажирів, на яких подив швидко змінювався настороженістю.
— Вбили? — перепитав чоловік зі шрамом над бровою. Його голос звучав низько й упевнено, без жодної нотки паніки. — Ви впевнені? Може, у нього серце прихопило? Чоловік немолодий.
— У нього проломлена права скроня, а поруч лежить порожній футляр, — відповів Артем, уважно стежачи за реакцією кожного. — Тож повторюю запитання: хто з вас знав Марка Борисовича Савченка?
Запала тиша. Першою озвалася жінка в хутряній жилетці, міцніше притиснувши до грудей свого той-тер’єра, який дрібно тремтів чи то від холоду, чи від напруги.
— Я його не знала, — відрізала вона. — Мене звати Ірина Дорошенко. Я власниця галереї сучасного мистецтва у Львові, їду до Києва на аукціон. Але з антикварами не працюю, це не мій профіль. І взагалі, на якій підставі ви влаштовуєте тут допит? Ви хто такий?
— Артем Коваль, колишній старший слідчий з особливо важливих справ, — спокійно представився він, хоча посвідчення вже давно здав у відділ кадрів. — Зв’язку немає, поліція сюди дістанеться не раніше ранку. Якщо ми не зафіксуємо все зараз, вбивця просто зійде на найближчій станції або викине докази у сніг.
— Я... я його знав, — тихо озвався молодий хлопець у худі. Він поправив лямку рюкзака, його пальці помітно тремтіли. — Мене звати Денис. Я студент-реставратор. Два місяці тому проходив практику в майстерні Марка Борисовича. Але ми просто випадково опинилися в одному потязі, я їду до батьків у Черкаси...
— Дивний збіг, Денисе, — примружився Артем. — Студент-реставратор у дорогому вагоні СВ разом зі своїм колишнім наставником. Недешевий квиток для студента.
Хлопець почервонів і опустив очі, але нічого не відповів.
— А ви? — Артем перевів погляд на чоловіка в діловому костюмі.
— Олександр Бондар, бізнесмен, — сухо відповів той. — З покійним знайомий не був. Їхав у третьому купе, спав, поки потяг не сіпнувся.
Артем зафіксував цю деталь: третє купе межувало з четвертим через тонку перегородку. Якщо вбивство сталося за кілька хвилин до зупинки потяга, Бондар міг чути звуки боротьби або падіння.
— Я, синку, взагалі нічого не бачила, — зітхнула літня жінка в пуховій хустці. — Віра Петрівна я, з Волині їду до онуків. Лягла ще о дев’ятій, таблетку від тиску випила і спала як убита, поки не закричали.
Артем кивнув, але в душі вже формувалася перша підозра. Кожен із них міг брехати, проте найбільше його зацікавив один дрібний нюанс. Коли він назвав прізвище вбитого — Савченко — ніхто не здивувався. Але коли він згадав про порожній футляр, погляд Ірини Дорошенко на частку секунди метнувся до її власної дорожньої сумки, що стояла біля дверей другого купе.
— Добре, — сказав Артем. — Зараз усі повертаються у свої купе. Двері не замикати. Я огляну місце злочину детальніше, а потім поговорю з кожним наодинці. Петре Івановичу, ви залишаєтеся в коридорі біля четвертого купе. Нікого туди не впускати і самому не заходити. Зрозуміло?
Провідник закивав так активно, що його кашкет ледь не з’їхав набік.