Холодний Рейс

Розділ 2. Пасажири сьомого вагона

     Аварійне світло в коридорі вагона кидало довгі, ламані тіні на оббивку стін. Повітря швидко холоднішало — без електрики опалення вимкнулося, і від вікон уже тягнуло колючим житомирським морозом.

     — Як вас звати? — різко запитав Артем, повернувшись до провідника.

     — Петро... Петро Іванович, — чоловік судомно ковтнув слину, не зводячи очей із прочинених дверей четвертого купе. — Я не розумію...

     Я ж перевіряв квитки о десятій. Марк Борисович був живий. Він ще чай замовляв, із лимоном.

     — Скільки всього людей у вагоні?

     — Окрім вас і покійного... ще четверо. Вагон майже порожній, не сезон.

     Артем дістав із кишені смартфон. Зв’язку не було — жодної поділки, лише значок екстреного виклику. За вікном вирувала завірюха, густий ліс підступав майже до самого насипу. До найближчої станції — кілометрів двадцять пішки по заметах. Чекати на поліцію доведеться щонайменше до ранку, а за цей час вбивця може знищити всі докази.

     — Увімкніть ліхтарик на телефоні й нічого тут не чіпайте, — наказав Артем, дістаючи з кишені чисту носову хустинку, щоб не залишати власних відбитків. — Я колишній слідчий. Поки не приїде опергрупа, місце злочину під моєю охороною. А зараз покличте всіх пасажирів у коридор. Мені треба бачити їхні обличчя в перші секунди.

     Поки Петро Іванович тремтячими руками стукав у сусідні двері, Артем обережно переступив поріг четвертого купе.

     Він присів навпочіпки біля тіла. Марк Борисович, чоловік років шістдесяти із сивою борідкою та масивним золотим перснем на мізинці, лежав на боці. Удар у праву скроню був нанесений чимось важким і тупим — ймовірно, підсклянником або статуеткою, але нічого схожого поруч не було.

     Артем посвітив ліхтариком на засувку дверей. Вона була зламана саме їхнім натиском хвилину тому. Отже, двері справді були зачинені зсередини.

     Він перевів промінь на вікно. Стара дерев’яна рама з подвійним склом була наглухо заклеєна на зиму паперовою стрічкою. Жодного сліду втручання.

     «Як ти вийшов?» — подумки запитав Артем у невидимого вбивці.

     Його погляд зачепився за підлогу біля столика. Там, у ворсі темного килимка, щось ледь помітно блиснуло. Артем обережно підчепив знахідку краєм пластикової картки. Це був крихітний, розміром із сірникову голівку, уламок білого перламутру — немов відколотий край дорогого ґудзика або запонки.

     З коридору почулися схвильовані голоси. Артем сховав уламок у порожню пачку від жувальної гумки, вийшов у коридор і прикрив за собою двері четвертого купе.

     Перед ним стояли четверо:

     1. Жінка років тридцяти п’яти у хутряній жилетці, з ідеальним макіяжем, який не зіпсувала навіть нічна поїздка. Вона тримала в руках маленьку собачку і дивилася на Артема з роздратуванням, а не зі страхом.

     2. Високий чоловік у діловому костюмі без краватки, з важким поглядом і помітним шрамом над бровою. Він тримав руки в кишенях штанів і нервово постукував каблуком. 

     3. Молодий хлопець у худі з навушниками на шиї, блідий, як стіна — здавалося, він ось-ось знепритомніє. 

4. Літня жінка в окулярах із товстими лінзами, загорнута в пухову хустку, яка тихо хрестилася, дивлячись на двері четвертого купе.

     — Що тут коїться? — першою порушила тишу жінка в хутряній жилетці. — Чому ми стоїмо, і чому цей чоловік кричить про якесь вбивство? У мене вранці зустріч у Києві!

     Артем повільно обвів поглядом кожного з них. Хтось із цих чотирьох — або сам провідник — кілька хвилин тому проломив череп антиквару, забрав ікону і якимось дивом зачинив двері зсередини.

     — Зустріч доведеться перенести, — спокійно відповів Артем. — У четвертому купе щойно вбили людину. І доки потяг не рушить, ніхто з цього вагона не вийде. Почнемо знайомство. Хто з вас знав Марка Борисовича?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше