Колеса вистукували монотонний ритм, під який зазвичай так легко засинати, але Артем Коваль не склепив очей уже третю годину. За вікном вагона СВ проносилася суцільна темрява, зрідка розірвана вогнями засніжених полустанків. Артем дивився на своє відображення у темному склі: втомлені очі, щетина, светр із високим горлом. Ця поїздка мала стати його першою справжньою відпусткою за п’ять років після звільнення з поліції.
О 23:40 потяг різко смикнувся. Склянка у підскляннику дзенькнула, ложечка вилетіла на столик. Вагон заскреготів гальмами, сповільнюючи хід, і за хвилину остаточно завмер. У купе миттєво згасло верхнє світло, залишивши лише тьмяне аварійне підсвічування.
Артем визирнув у коридор. Там уже стояв провідник — худорлявий чоловік із нервовим тиком біля лівого ока — і намагався додзвонитися кудись по рації.
— Що сталося? — запитав Артем.
— Обрив контактної мережі, мабуть. Завірюха така, що світу білого не видно, — буркнув провідник, і в цей момент із сусіднього купе номер чотири почувся глухий удар, а за ним — жіночий крик.
Артем кинувся туди першим. Двері четвертого купе були зачинені на внутрішній замок. Він постукав, але у відповідь тиша. Провідник підбіг із тригранним службовим ключем, повернув його у свердловині, але двері не піддалися — заважав внутрішній запобіжник.
— Допоможіть натиснути! — кинув Артем.
Вони вдвох налягли плечима. Замок із тріском вилетів. У напівтемряві аварійного світла на нижній полиці, неприродно вигнувшись, лежав літній чоловік у дорогому кашеміровому пальті. На його скроні темніла пляма запеченої крові, а поруч на підлозі валявся порожній шкіряний футляр.
Артем приклав два пальці до шиї чоловіка. Пульсу не було. Він підвів погляд на переляканого провідника й тихо сказав:
— Нікого з вагона не випускати. Двері в тамбури заблокувати. Це не нещасний випадок.