Місто камінних спогадів

                  «Часи пустель і роздоріжь…» 
                                                     (Гійом Аполлінер)

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували, 
Навколо темінь – а ми тесали каміння, 
Відчуваючи сіру важкість 
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики – 
Хоч і жорстокої, але мелодії часу). 

Місто камінних спогадів, 
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої – 
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий – 
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби – 
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі – 
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди. 

Навіть тоді, коли вартові поснули – 
Вартові свідомості. 
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні, 
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.