Архіпелаг міста

                «…Покрали оцет лжецентуріони…»
                                                           (Гійом Аполлінер) 

Отримав нагороду мовчанням – 
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші 
Пелюстками анемон посипаної – 
Нагороди мовчанням. 
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного, 
Інфанти мандрують в інферно, 
Гомер мандрує в Едем (наосліп), 
Портрети мандрують за мури, 
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**, 
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники. 
Дні вислизають наче вужі смарагдові, 
Наче не весна це, а верболозів річка, 
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла. 

Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей. 
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого. 
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре. 
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.