Розділ 32

Долоні пітніють, а серце ось-ось вистрибне з грудей. Поки піднімаюсь ліфтом на потрібний поверх, мало свідомість не втрачаю. Тека у мене в руці, я тримаю її міцно, наче вона може кудись зникнути. 

Я таки наважилася поїхати до Яра. Минув ще тиждень, і я зрозуміла, що не можна затягувати з цим. Мій брат… так-так, я завжди буду називати Яра своїм братом, тому що так і є. Ярослав – неймовірна, добра та справедлива людина. Він за мене стіною, і я за нього також. 

Мій брат ще не знає, що я завітаю в гості. Сьогодні зранку я дізналася в його помічниці, що Яр весь день буде в офісі, тому вирішила одразу їхати туди. 

Зараз у Яра багато робити. Частину бізнесу Олега конфіскували, а те, що залишилося, він збирається продати. Яр не хоче займатися справою свого батька, а коли дізнається, що Олег не батько йому взагалі – його світ перевернеться.

– Алісо? – брат відриває погляд від паперів, коли переступаю поріг кабінету. – Чому ти тут? Сталося щось? 

– Я можу прийти до свого брата тільки тоді, коли у мене проблеми? – усміхаюсь. 

– Пробач. Звісно, ні. 

Яр залишає документи, обходить стіл і міцно мене обіймає. Стає так добре та спокійно у його обіймах, наче в минуле повернулася, де все було так просто та легко. 

– Як тут справи? – питаю, коли він мене відпускає. 

– Потроху все йде до фіналу. Я знайшов покупців, які готові викупити частину акцій, – пояснює. 

– А що будеш робити ти? – цікавлюсь. 

– Ще не знаю, – знизує плечима. – Мені потрібно подумати. 

– Яре, я дійсно прийшла не просто так, – кажу схвильовано. – У мене дещо для тебе є. 

– А я вже сподівався, що без сюрпризів буде, – усміхається, але погляд залишається серйозним. 

– Це тобі, – передаю йому теку і практично не дихаю, поки Ярослав її розгортає і пробігається очима по документах. 

– І що це означає? – піднімає на мене розгублений погляд. 

– Олег та Світлана – не твої біологічні батьки, – випалюю. – Вони усиновили тебе, коли ще зовсім маленьким був. 

Яр знову все переглядає, а тоді закриває теку і кидає на стіл. Нервово куйовдить волосся, а я дуже хочу якось йому допомогти, але уявлення не маю як.

– Звідки це у тебе? – питає, а голос сильно тремтить. 

– Від Висоцького, – пояснюю. – До речі, саме він може виявитися моїм батьком. 

– Здуріти можна, – хмикає зовсім невесело. 

– І то правда, – кажу і беру руку Яра у свою. – Ти тільки не впадай у відчай. Я знаю, що ця інформація дуже важка, але ти можеш пам'ятати Олега та Світлану як люблячих батьків. Вони дійсно любили тебе як сина.

– Я збережу їх у пам’яті саме такими, – киває. 

– І що тепер? Ти будеш шукати справжніх батьків? Все-таки вони десь є… 

– Не знаю, чи потрібно мені це, – замислюється. – Я планував на деякий час полетіти за кордон. Мені потрібно відпочити. Зібрати себе по частинах. 

– Але ж ти повернешся? – питаю з надією. 

– Звісно. Я ніколи не залишу своєї молодшої сестри, – Яр обіймає мене, а я видихаю. Неабиякий вантаж таки впав із моїх плечей. Я розумію, що Яру потрібен час, точно так само, як нам усім. Можливо, колись у нього з'явиться бажання знайти рідних, але це вже буде його історія.

Після зустрічі з Яром повертаюся до лікарні. Я впевнена, що Алекс теж місця собі не знаходить, адже знає, куди я поїхала.

Коли переступаю поріг його палати, бачу там Діану і Руслана. Сам Алекс стоїть біля вікна, схоже, саме мене він там виглядав. 

– Ну як? – питає, уважно мене розглядаючи. Таке враження, що це я дізналася приголомшливу правду, а не Ярослав. 

– Усе наче добре, – відповідаю і наближаюсь до Алекса. Він обіймає мене однією рукою за плечі та пригортає до себе. Цілує у скроню і видихає. 

– Сьогодні лікар сказав, що Алекс швидко йде на поправку, – додає Діана. – Ще кілька днів – і, можливо, його відпустять додому. 

– Справді? – не вірячи, дивлюсь на Алекса, а він киває. – Це чудова новина! 

– У мене ще той стимул швидше повернутися до нормального життя, – відповідає. – Наш спільний відпочинок якомога далі від усіх. 

Я теж уявляю собі, яким він буде. Ми удвох на березі океану і нікого більше. Ну хіба ми не заслужили на це? 

Вся магічність моменту розвіюється дуже швидко, коли в палату заходить Висоцький власною персоною. Чесно кажучи, я зовсім про нього забула, а він про мене, схоже, не забув. 

– Пробачте, що ось так вриваюсь, – чоловік уважно розглядає мене та Алекса, а я відчуваю, як рука коханого напружується. – Алісо, ми можемо поговорити? 

– Говоріть, – кажу. – У мене немає таємниць від цих людей. 

Видно, що Висоцькому це не подобається, але він тримає емоції при собі. Він озирається до свого помічника чи то охоронця, який завжди тінню стоїть позаду, і той передає йому білий лист паперу, на якому, швидше за все, результати тесту ДНК.