Розділ 27

Наступного дня Алекс від мене не відходить. Він постійно поруч, наче боїться, що просто зараз я кудись зникну. З одного боку, це приємно, а з іншого – я не можу так більше. 

Не можу сидіти, склавши руки, і якоюсь мірою розумію дії самого Алекса. Він так сильно хотів знайти винних у смерті своїх батьків, що не звертав уваги на те, що я намагалась йому донести. 

І зараз я так само не слухаю доводів Алекса та здорового глузду. Мені потрібна правда і щоб усі винні відповіли за свої вчинки. 

– А що цей Висоцький? – питаю, коли сидимо на терасі й Алекс тримає мою руку у своїй. – Більше допомоги від нього не буде? 

– Не знаю, – хмуриться. – Він зник кудись. Мабуть, на нього розраховувати не варто. 

– А якщо ми підключимо поліцію? – питаю. – Я зустрінусь з Романом і спробую дізнатися все. Можливо, він зізнається.

– Це дуже ризиковано, – злиться Алекс. – Я не відпущу тебе. 

– Але у нас немає інших варіантів! – випалюю. – Якщо зі мною щось станеться, його точно відправлять за ґрати! 

– Це ти так заспокоїти мене хочеш? – фиркає. – Не вийде. Я не дозволю тобі своїм життям ризикувати. 

– Це твоє право, але я не здамся! – кажу твердо. – Якщо не допоможеш – я все зроблю сама!

Алекс видихає і прикриває очі. Мабуть, розуміє, що сперечатися немає сенсу. Його рука міцніше обхоплює моє зап’ястя, і він перетягує мене до себе на коліна.

– Мабуть, це моя розплата за те, що не слухав тебе з самого початку, – говорить, дивлячись в очі. – Зараз я дико боюсь тебе втратити, синичко. 

– Не хвилюйся, – усміхаюсь. – Я все ще не пробачила тобі до кінця, тому маю жити, щоб добряче потріпати нерви. 

Сама тягнусь за поцілунком, і Алекс відповідає. Якщо на секунду забути про те, що ми зараз по лезу ходимо, можна сказати, що цей момент – неймовірний. 

Я не хочу помирати. Вірю, що все обійдеться. Не скажу, що мені не страшно. Страшно. Але я не хочу більше так жити. Краще боятись один день, ніж усе життя. 

– Я спробую щось вигадати, – говорить Алекс. – Підключимо поліцію. 

– Добре, – видихаю. 

– Але ти маєш дати мені слово, синичко. Пообіцяй, що залишишся живою та неушкодженою. 

– Ти ж знаєш, що я не можу, – бурчу. – Можу пообіцяти, що зроблю все, щоб залишитися живою та неушкодженою. 

– Цього мало, – хмуриться.

– Це той максимум, який я можу тобі дати. 

Я розумію, що Алекс проти моєї ідеї, але у нього немає вибору. Знаю, що старими методами він діяти не стане і зачиняти в кімнаті – не варіант. Отже, треба діяти інакше. Слухати мене. 

Коли Алекс з Яром їдуть у поліцію, я повертаюся в будинок і вирішую випити чаю. Мені недобре від того, що відбувається, але я тримаюсь. 

– Ти дійсно хочеш вивести на чисту воду свого батька? – на кухні з’являється Діана і невдоволено на мене витріщається.

– Почнемо з того, що Роман – не мій батько, – кажу. – І так, я хочу, щоб він мені зізнався у всіх своїх злочинах. 

– Я проти цього! Ти можеш постраждати! – Діана сідає навпроти мене, і з величезним подивом я помічаю в її очах сльози. – Воно того не варте, Алісо. Я думаю, що коли-небудь він відповість за все, що зробив. 

– Чому ти в такому стані? – не можу зрозуміти. – Я думала, що ти зрадієш цій новині.

– Я не хочу, щоб ти постраждала! – випалює. – Ти дуже хороша, Алісо. Ми з Алексом дуже сильно тебе образили, а тепер ти хочеш піти на такий ризик, щоб дізнатися про смерть наших батьків. 

– Я роблю це не для вас, – кажу спокійно і накриваю руку Діани своєю. – Я роблю це для себе. Занадто багато таємниць навколо. Вони тиснуть і не дають дихати. Я хочу мати змогу жити спокійно. Щоб ти мала змогу жити спокійно. Я розумію, що є рани, які ніколи не вилікувати, але, знаючи правду, можна спробувати відпустити. 

– Ти про мої шрами зараз? – шепоче Діана. – Алекс багато разів пропонував мені зробити операцію, але я не можу наважитись. Ці шрами – як згадка про моїх батьків. Мені здається, що, позбувшись їх, я все забуду. 

– А мені здається, що шрами тут ні до чого, – відповідаю. – Ти ніколи не забудеш маму і тата. А ці шрами – це нагадування не про них, а про той жахливий день. Можливо, коли винний отримає своє покарання, ти також зможеш відпустити біль і наважишся на зміни. 

– Можливо, – Діана усміхається, і я усміхаюсь також. 

Чую, як гримають вхідні двері, і чекаю, коли на порозі з’явиться Алекс. Це дійсно він, але щасливим його назвати важко. 

– Щось не так? – питаю схвильовано. 

– У мене погані новини, – вичавлює з себе. – Батьки Яра потрапили в аварію. Машина злетіла з дороги й вибухнула. Обоє загинули. 

В цей момент у мене таке відчуття склалося, що хтось вдарив чимось важким по голові. Чашка, яку тримала в руках, падає на стіл, і рідина тече в різні боки. Алекс відсовує мій стілець, щоб мене не обпекло, а Діана встигає відстрибнути. 

– Мені треба до Яра, – з надією дивлюсь на Алекса. – Боже, який жах.