Розділ 12

Аліса

Мій батько ненавидить Алекса. Я спостерігала за їхньою розмовою з вікна, і мені здавалося, що ось-ось вони просто перестріляють одне одного. Я не розумію, що це за війна між ними, але останнє чого хочу – бути втягнутою у неї. 

Ходжу кімнатою туди-сюди й намагаюсь щось вигадати. Мені не можна тут залишатися і точно так само не можна повертатися додому. Треба тікати, а коли втечу – знайду спосіб зв'язатися з Яром і він допоможе мені виїхати за кордон. Це єдиний вихід. 

Коли двері вкотре відчиняються, бачу на порозі Алекса. Мороз біжить шкірою від його погляду, і я завмираю. 

– Я хочу знати, з ким твій батько хотів тебе одружити, – говорить стримано і сідає на край ліжка. – Розповідай, Алісо. 

– Його звати Влад, – кажу. – Прізвища я не знаю. Ти говорив з ним на дні народженні мого батька. Коли я в автомобілі чекала. 

– Отже, Влад. Як цікаво, – усміхається. – І чому ж ти відмовилася? Хороша партія. 

– Ти знущаєшся? – вибухаю від обурення. – Я ж тебе… 

Замовкаю, тому що Алексу мої зізнання не потрібні. Глибоко вдихаю і розумію, що ось-ось плакати буду. Вся ця ситуація сильно вибила мене з колії й тепер таке відчуття, що я в пастці. 

Алекс підводиться на ноги та стає навпроти мене. Дивиться зверху вниз, а мої руки так і чешуться його обійняти. Дуже важко, коли людина зовсім близько, а немає змоги її торкнутися. 

– Я бачив відео з реєстратора, – говорить сухо. – Переконай мене, що дійсно була готова померти за мене. 

– Ти думаєш, що все це – гра? – вибухаю від обурення і дивлюсь йому в очі. – Я вже говорила, що не знаю нічого про бізнес батька і хресного. Я не знала, що ти їхній ворог! Я нічого не знала! 

– Я не вірю тобі, – цідить і хапає мене за плечі. Обличчя Алекса дуже близько до мого. Я дивлюсь у його очі – і так боляче стає. Я справді думала, що він стане тим, хто мене врятує, але реальність виявилася зовсім не такою.

Алекс відпускає і йде до дверей. Відчиняє їх і знову залишає мене одну. Сідаю на край ліжка, де зовсім недавно сидів він сам, і закриваю обличчя руками. Сльози все-таки течуть, і я не можу їх зупинити. 

У мене немає плану втечі. Я не знаю, як бути далі. Не хочу і не можу тут залишатися, але і до хресного не піду. 

Не знаю, скільки минає часу, та коли двері відчиняються знову, бачу на порозі жінку років п'ятдесяти. Вона заносить у кімнату тацю з їжею і ставить на стіл. 

– Поїж, дівчинко, – усміхається добродушно. 

– Хто ви? – питаю у неї. Вона не схожа на маму Алекса. Волосся темне й очі карі. Можливо, працює тут. 

– Мене Аніта звати. А ти… 

– Аліса! – випалюю. 

– Їж, Алісо! Я потім посуд заберу. 

Жінка залишає кімнату, а я йду до столу і дивлюсь на картоплю з овочами та салат. Виглядає смачно, але їсти я не буду. Ні, це не бойкот. Просто в горлі досі стоїть клубок і я не можу його проковтнути. 

Минає ще трохи часу, і за вікном повністю темніє. До їжі я так і не торкнулась. І не збираюся. 

Коли Аніта повертається, невдоволено дивиться на тацю і хитає головою. Забирає її та знову залишає мене одну. 

Вихід у ванну є, просто з кімнати, тому йду туди й мию обличчя холодною водою. Треба зібратися і робити щось. Якщо Алекс думає, що я буду сидіти без діла, то дуже сильно помиляється. Не буду. 

Коли вдається трохи зібратися, повертаюсь у спальню, але завмираю, коли бачу там сестру Алекса. Вона стоїть біля вікна і, коли я заходжу, повертає голову в мій бік. 

– Ми так і не встигли познайомитися, – заявляє холодно. – Я – Діана, сестра Алекса. 

– Я… – хочу відповісти, але вона не дає цього зробити. 

– Я знаю, хто. Донька вбивці, – цідить. – Кров моїх батьків і на твоїх руках, Алісо. Думаєш, зможеш відмитися? 

Я не розумію, про що вона. Стою і слова сказати не можу. Найгірші припущення вже з'являються у голові, але відганяю їх від себе. 

– Я не розумію, – шепочу, а вона просто вибухає від злості. Наближається і б'є долонею мене по обличчю. Не чекаю такого, тому й пропускаю удар. Голова сіпається і пече губа. Схоже, розбила її. 

– Не вдавай, що нічого не знаєш! – кричить. – Твій батько – безсердечна тварюка! Він вбив моїх батьків і мене мало на той світ не відправив! 

Діана кричить це так пронизливо, наче пам’ятає кожну деталь, як це було. В її очах стільки болю зараз, що я просто не можу на неї ображатися. Стою, а вона хапає мене за волосся і так сильно тягне, що сльози на очах виступають. 

– Досить! – чую крик Алекса, і йому вдається забрати від мене свою сестру. Вона ридає, а він міцно пригортає її до себе і гладить по спині. 

– Ненавиджу її! Усіх ненавиджу! – кричить Діана, а у мене подих збивається і серце ось-ось вистрибне з грудей. 

Алекс кидає у мій бік порожній погляд, а тоді забирає сестру з кімнати. Гримають двері, і я здригаюся від цього звуку. Сідаю на ліжко і дивлюсь на свої руки. 

Ніхто не приходить, щоб пояснити мені щось. Я чекаю на Алекса, щоб дізнатися правду, але його немає.