Розділ 37. Біль

На арені Чорного Кратера розпочалася церемонія коронування нового (чи старого, кому як зручно говорити) короля, якийсь чудернацький магічний ритуал, клятва на крові народу Донуму, молитва до дракониці-матері та інші відповідні для цього моменту події. Леонтина з Янірою почали пробиратися крізь натовп, щоб знайти Аріана, або хоча б дізнатися, як він і що з ним. Софійка, як в тумані, брела за ними, відмахнувшись від Агафки з Тадеєм, які залишилися в кареті (Агафка плакала, а Тадей її втішав).

Під урочисті звуки фанфар і святкової музики, які лунали з Кратера, Леонтина зайшла до невисокого білого намету, на якому було зображено великого дракона з червоною квіткою в лапах. Мабуть, це було місцевим символом лікарської допомоги. Яніра й Софійка залишилися назовні, бо всіх їх не пропустив низенький чоловік з окладистими бакенбардами, в чорному довгому плащі та величезним чорним беретом на голові. Він почав говорити з Леонтиною, бо, як виявилося, вони були знайомі, але їхню розмову чудово було чути й Софійці з Янірою, які тупцяли біля входу.

- Леонтино, все погано. Я дав йому сонну настоянку та зняв біль. Він увесь поламаний. Руки... Ноги... Невідомо, чи зможе ходити. Регенерація йде дуже повільно. Поламані дракони в мене на другий день вже стають на ноги, ти ж знаєш, вони живучі, як ящірки. Таке враження, що було задіяно якусь невідому магію, з якою я не мав ніколи справи. Про перевтілення в дракона поки що не може бути й мови. І ще... Він мовчить. Видно, що хоче щось сказати, але не може. Якесь закляття сковує йому язик. Розповісти що і як сталося, Аріан не в змозі. Коли його принесли, він пробував говорити, але не виходить. Писати? Руки зламані в кількох місцях. Він відчуває страшенний біль, тому ти мусиш увесь час підтримувати знеболювальні чари. Дракони з Синього клану зараз перенесуть його телепортом до замку, аби не пошкодити ще що-небудь.

- Які прогнози? – глухо спитала Леонтина.

- Якщо чужа магія не зникне, він може перебувати в такому стані й рік, і десять. І не забувай про біль! Треба шукати протидію. А якщо такої немає - просто з цим жити.

- Аріан не захоче жити калікою, - промовила жінка. – Скаже «Краще смерть», я його знаю.

Лікар голосно й гірко зітхнув.

- І квіти. Крижані квіти. Він одружився?

- Ні.

- Отже, він все одно помре, Леонтино. Квітка серця розпускається завтра на світанку.

Яніра, котра стояла біля Софійки й теж слухала цю розмову, скрушно зітхнула, відвернувшись, а потім промовила з ненавистю:

- Я відчувала, що Мартелій зробить якусь підлість, чесним боєм тут і не пахне. Він спеціально полетів битися на фоні сонця. Ніхто не бачив, що там було.

- І Аріан не розкаже, бо заклятий на мовчання, - кивнула Софійка, повністю погоджуючись з вілою. – Що ж робити?

- Нічого, - зітхнула Яніра. – Я не маю права втручатися ні в чиє життя. Моє волосся обрізане вже давно. Я тільки кажу що-небудь навмання. А кожен, хто чує мене, робить сам свої помилки.

- Скажи мені, Яніро, - благально глянула на вілу Софійка.

- Життя і смерть завжди стоять поряд. Кого ти першого запросиш в гості, той і зайде, - сказала сумно віла й пішла до карети, залишивши дівчину саму в замішанні від її слів.

Із намету вийшла, важко опираючись на костур, Леонтина. Глипнула на Софійку.

- Ти чула?

- Так, - кивнула та. – Я мушу його побачити.

- Вдома побачиш, - хитнула головою жінка й теж побрела до карети.

Софійка вже намірилася заглянути до лікаря всередину, але її м’яко відсторонили і до намету протислися два високі незнайомі чоловіки. "Вони вийдуть, і я зайду", - подумала дівчина.

Не пройшло й хвилини, як з намету з'явився уже бачений нею лікар, який, зиркнувши на Софійку, що стояла ні в сих ні в тих, сказав:

- Аліс Аріан уже в своєму замку. Якщо ви на нього чекаєте, то дарма. Дракони щойно відправили його телепортом.

Мабуть, розпач промайнув на обличчі Софійки, бо лікар почав завчено заспокоювати дівчину:

- Все буде добре. Треба час. Їдьте в замок Синього дракона, там і побачитеся, - і спохмурнів, щось згадавши, пішов геть, на ходу повторюючи собі під ніс. – Квіти. Так. Квіти. Немає часу.

- Немає часу, - повторила сама собі Софійка.

А потім побігла до карети. Треба поспішати. Час ще є.

Той шлях, який вони долали більшу частину ночі, Тадей промчав за пару годин. Софійка благала, молила Тадея поспішати. Агафка теж дивилася прохально. Леонтина з Янірою мовчали всю дорогу і ні в що не втручалися.

Коли змилені коні вилетіли на дерев’яний міст перед замком Синього дракона, сонце вже опускалося до небокраю, починало вечоріти.

Вистрибнувши з карети, Софійка рвонула до воріт, пробігла довгими коридорами, завернула за ріг і підбігла до дверей Аріанової кімнати, але раптом почула звідти жіночий голос. Віринея!

- ...Повертаю тобі обручку. На жаль, заручини виявилися невдалі, - вона засміялася. – Ти ж розумієш, Аріане, я не можу вийти за тебе заміж. По-перше, ти не став королем. Це дуже прикро! Я так сподівалася, що буду королевою. Але ще не все втрачено. Я маю геніальний план і буду королевою вже скоро! Та не про це мова. Про що я?