Розділ 31. Принцеса

- Ви... Ви з кимось мене сплутали! – злякалася Софійка. – Ви помиляєтесь!

Елім дивився впевнено й радісно, зовсім не слухаючи заперечень. Він піднявся з коліна й ще раз вклонився.

- Принцесо, це ви помиляєтесь. Я ніколи б ні з ким вас не сплутав! Ми обмінялися медальйонами, коли ми бачилися востаннє. І ви пообіцяли стати моєю дружиною.

У Софійки голова йшла обертом. Медальйон? Дружиною? Небо, оце вляпалася! Тим часом Елім продовжував:

- У той день, коли ми з вам заручилися, на Небесні Рифи налетіли Сполохи. Всіх розкидало в тумані. Коли я повернувся в столицю, вас не було. Ми обшукали всі Рифи до найменшого й найвіддаленішого закутка. Ясна Гріона сказала, що ви покинули наш світ. Я готувався довго й ретельно. Магічний портал переніс мене сюди, в Донум. Але Гріона попередила: треба чекати довго. Аж поки ви не захочете повернутися. Я чекаю вже більше ста років. І ви повернулися, принцесо Ясінеє. Тепер ми зможемо бути разом!

В очах Еліма стояли сльози. Софійці було дуже шкода його. Вона не знала, що й сказати. Все, про що він говорив, вона не знала, не розуміла, перебувала в замішанні. Аріан був здивований не менше Софійки. А почувши про дружину, став чорний, як грозова хмара.

- Вибачте, але я не та, про кого ви говорите, - ще раз повторила Софійка. – Я - не Ясінея! Всього лише проста дівчина, служниця в аліса Аріана. Якби я була якоюсь принцесою, то навіть втративши пам’ять, пам’ятала б це якось інтуїтивно, на рівні звичок, зручностей, якихось завчених і часто вживаних фраз. Але цього немає! Не змушуйте мене ніяковіти й бентежитися, заперечуючи вам знову й знову, благаю вас!

Аріан, бачачи, що Софійка сама на грані зриву й сліз, звернувся до Еліма:

- Еліме, ти неправий. Це не Ясінея. Я знаю, що ти чекаєш її повернення багато років, багато думаєш про це, але цю дівчину звуть Софія. Вона гостя в моєму домі, - на слові «гостя» Аріан зробив наголос, аби підкреслити, що дівчина все-таки не служниця в повному сенсі цього слова.

- Ні, - вперто сказав Елім, - я знаю, що кажу! Ясінеє, ми обмінялися медальйонами. Ваш у мене завжди біля серця! Медальйони зачаровані магією наших ясних, вона зовсім не така, як тут. Ці прикраси націлені на те, щоб власники притягувалися одне до одного і обов’язково зустрілися! Коли ті, хто їх носить, перебувають близько, всередині з’являються портрети коханої людини. Не минало й дня, щоб я не зазирав у нього, чекаючи, поки з’явиться ваш портрет. Адже наші традиції забороняють бачити обличчя наречених до заручин, а мені треба було впізнати вас! І от кілька днів тому, а вірніше, в день заколоту портрет з’явився! З медальйона на мене дивилася прекрасна дівчина, ви, Софіє! Тобто, Ясінеє!

Елім розстебнув верхні ґудзики камзола й витягнув із-за комірця медальйон, який висів у нього на шиї. Такий же, як у Софійки! Чоловік клацнув кришечкою сріблястого сердечка і показав Софійці його вміст. У медальйоні був її портрет! Аріан, який до кінця не вірив в Елімові слова, здригнувся від несподіванки.

Дівчина похитнулася. Відчула, що зараз збожеволіє від неправильності, неприродності, абсурдності ситуації. Аріан підтримав її за руку.

- Не треба! Не треба! – закричала вона Еліму. – Залиште мене! Як ви не розумієте, це не я! Не я! Не я!

Вона кинулася до виходу. Вибігла з замку й помчала дорогою геть від настирливого Еліма, враженого Аріана й медальйона, який був точно такий же, як у неї, Софійки. Треба було заспокоїтися, зібрати думки докупи й усе добре обдумати. Навколо неї відбувалося щось неймовірне, якась страшенна плутанина, вихори якихось подій, що захоплювали її, втягували в себе і вертіли дівчиною, як хотіли! А вона не знала, як зарадити цьому, як виборсатися зі складної ситуації, як відкараскатися від цього злощасного медальйона, заложницею якого вона нині стала.

Адже там ще недавно, кілька днів тому, не було ніякого портрета, коли вона відкривала його. Порожній медальйон. Коли?! Коли він з’явився? Можливо, тоді, коли вона промовила слово «таємниця»? Адже саме тоді на неї діяла магія королівської корони. І вона не зникла з бальної зали, як очікувалося. Можливо, цей медальйон і є той захисний артефакт, про який питала Леонтина, просто він діє не магією, а якось по-іншому? І в Еліма, до речі, в той же час з’явився портрет у медальйоні! Думки в голові гуділи, як хрущі в банці.

Колись, ще в дитинстві, вони з друзями у дворі під каштанами збирали хрущів та складали їх у літрову банку. Жуки шаруділи, тручись лапками й спинками один об одного, звук був кумедний і смішний. Вдосталь наслухавшись, вони випускали хрущів у траву під парканом і розбігалися додому. Такий же звук чула вона у своїй голові зараз: думки терлися одна об одну, шаруділи, налазили одна на одну. Тільки питання. Відповідей не було. Сотні питань! І ні однієї відповіді!

Софійка швидко йшла дорогою через Рубанку, в яку спустилася з пагорба від замку. Волосся розсипалося по плечах, бо шапочка так і залишилася лежати там, у коридорі. Сльози стояли в очах, вітер шмагав червоне від морозу й розпачу обличчя. Дівчину ніхто не переслідував. І вона раділа, що її залишили в спокої, хоча б тимчасово.

Ось і Янірина хатина. Віла стояла на порозі, неначе чекала на Софійку. Мовчки відкрила двері й пропустила захекану дівчину, яка забігла в хатину, зупинилася й не знала, що робити далі.

- Сідай, дитино, - вказала Яніра на стілець, і Софійка всілася й, нарешті, розплакалася.

- Не треба, все мине, - примовляла віла, допомагаючи Софійці знімати шубу. – У цьому світі все швидко минає, пливе, змінюється. Сьогодні ти купаєшся в щасті, а завтра вмиваєшся слізьми. І так по колу. Все минає.