Розділ 25. Бал

Софійка була прекрасна. Вона стояла перед дзеркалом і дивилася на зовсім чужу дівчину. В неї було таке ж саме обличчя, як у Софійки, такий же вигин брів та її сірі очі, те ж русяве довге волосся, укладене в бездоганну чудернацьку зачіску, обрамляло її обличчя. Але це була інша Софійка – вродлива, впевнена, горда. Тепер ніхто не зміг би сказати на неї «бабуся», бо вона була молода й вродлива! «І коли я встигла так змінитися? - думала дівчина зачудовано. - Можливо, я завжди була такою, просто не вірила в себе, свою красу й привабливість? А може, це все цей дивний світ, він змінив мене, зробив іншою?» Як би там не було, дівчина готова була йти на бал, відчувала всередині впевненість і силу, віру в те, що вона вже ніколи не дозволить маніпулювати собою, змушувати робити те, чого вона не бажала.

Сукня була довга, блакитного (ха, а якого ж іще?!) кольору, зі срібною вишивкою по подолу й рукавах. Срібний горезвісний медальйон, який в інших її сукнях ховався за відлогою комірців, тепер яскраво поблискував на грудях, надаючи її образу елегантної завершеності, якоїсь зворушливості й ніжності.

- Ти така вродлива! – ахкала Агафка, бігаючи навколо Софійки й поправляючи то поділ сукні, то зачіску.

Леонтина схвально кивнула, і вони пішли до великої тронної зали, яка вже здалеку нагадувала про себе: там чувся гамір, сміх, музика, сяяли вогні та раз-по-раз якийсь чоловік голосно щось вигукував.

Ступивши на поріг тронної зали, дівчина розгубилася від сяйва магічних світильників, рябіння різнокольорового одягу запрошених гостей. Леонтина смикнула її, і вони пішли через натовп до трону Його Величності короля й дракона Мартелія Збирача. На півдорозі до них приєднався Аріан, який, очевидно, чекав їх, бо стиха сказав:

-  Ви затримались, Його Величність вже питав про нас.

Софійка опустила голову, пам’ятаючи про наказ не дивитися а очі драконам. Їй дуже кортіло гарно роздивитися Аріана, бо вона відчувала його погляд на собі, але вираз обличчя дракона вловити не могла. Здається, його очі оглянули її з ніг до голови, а може, то вона собі придумала, бо дуже хвилювалася. Як розрізнити, хто є драконом, а хто просто звичайна людина, дівчина не знала, тому вирішила не дивитися в упор ні на кого. Зиркала скоса, периферійним зором, або ж крізь опущені вії - це давало можливість роздивитися все навколо не дуже детально, але вистачало уявити загальну картину в залі або окреслити собі образ того, хто стоїть поряд. Попереду вона помітила великий золотий трон, на якому сидів, вальяжно відкинувшись на спинку, король. Голову його вінчала золота корона, певно, та «Таємниця», про яку розповідала Леонтина. На його обличчі блукала нудьга, губи кривилися від гучних викриків упорядника балу, який представляв Мартелію гостей. Збоку біля трону стояли, власне, винуватці всієї цієї церемонії: пара наречених, Гертруда й високий кремезний чоловік у військовому одязі з довгим кинджалом на поясі, мабуть, її наречений.

- Глава клану Синіх крил, Аріан Гордий, його запрошена дама Софія з клану Синіх крил і ореада* Леонтина з клану Синіх крил! – зарепетував упорядник так голосно, що скривився не лише король, але й усі навколо.

Король сів рівно, зацікавлений, очевидно, новою дамою, яку запросив Аріан. Софійка розуміла, звичайно, що викличе інтерес у тих, хто знає Аріана вже давно, тому приготувалася до надмірної уваги. Уявила, що вона «в коконі», як колись їх вчили на заняттях із психології. Вона відчула на собі погляд короля, який вивчав її прискіпливо, уважно, аж вона фізично відчула ці погляди-обмацування.

- Вітаю, Аріане, Леонтино, - сказав він гостям навпроти, як старим знайомим. – І вас, Софіє, прошу насолоджуватися балом, сподіваюсь, він принесе вам справжню радість.

Софійка, не піднімаючи очей, присіла в реверансі, як навчила її Леонтина, але не вимовила ні слова. Ніхто не попереджав її, чи треба відповідати королю, коли він до неї заговорить. Мартелій перекинувся ще кількома словами з Аріаном і відпустив їх. Вони підійшли до наречених, привітали їх з визначною подією в їхньому житті, Аріан подарував подарунок від клану, і можна було трохи заспокоїтися, бо Софійка відчувала дрож у колінах від нервової напруги. Офіційна частина закінчилася.

- Не хвилюйтеся так, - шепнув їй Аріан і взяв за руку, мабуть, відчувши її збентеженість, - все чудово.

Софійка була вдячна йому за ці слова, а от його тепла долоня не заспокоювала, а навпаки, викликала в душі стільки емоцій, що дівчина трохи не впала. Одразу ж згадався вчорашній поцілунок, гарячі губи дракона, м’які руки на її тілі...

- З тобою все добре, Софіє? - спитала Леонтина, помітивши її сум’яття.

- Так, все добре, дякую, - промовила дівчина.

Як жаль, що не можна поглянути в очі дракона, впевнитися, що вона йому байдужа, що він просто виконує роль галантного кавалера, і що... Софійка не встигла додумати, бо почула голос Олаїнда, який ще здалеку почав вигукувати:

- Аріане, друже, ходімо чогось вип’ємо, адже заручини – це гарний привід розслабитися!

Олаїнд підійшов ближче, поцілував руку Леонтині й Софійці. Руку дівчини він довше затримав у своїй, розсипаючись в компліментах, та жалкуючи про те, що не встиг запросити дівчину першим. Тоді Софійка й подумала, що їй, навпаки, почало подобатися те, що не можна дивитися в очі драконам, Олаїнд був шумним, нахабним, веселим, і ще й бачити його обличчя, коли він говорить двозначні речі, було б нестерпно. Вона мовчки стояла, опустивши голову і відчуваючи зростаюче незадоволення Аріана. Чим все це закінчилося б, не відомо, бо упорядник балу голосно проголосив перший танець наречених.