Розділ 13. Віла

На ранок Софійка прокинулась у чудовому настрої. Леонтина пообіцяла, що вони сьогодні вийдуть на прогулянку, бо вже кілька днів стояла гарна погода, світило сонце, і «гріх було б не прогулятися до Рубанки». Рубанкою називалося село, яке лежало біля підніжжя драконового замку. Називалося так тому, бо було відвойоване у лісу, який ріс неподалік, буквально було вирубано дерева, щоб його побудувати, так пояснила Леонтина.

Для Софійки у Леонтини знайшлася тепла шуба, яка, правда, була великувата і стара, але гарно зберігала тепло, блакитна шапочка з білою опушкою та теплі рукавички. Шапочка їй подобалася найбільше, бо була схожою на ту, яку вона бачила на малюнках про Снігову королеву. Дівчина навіть затрималася біля дзеркала, чого вже не робила дуже давно, все пробігала повз, мельком поглянувши, чи все в порядку, бо завжди кудись поспішала. Було мило. Вона обсмикнула себе, коли в голову влізла думка про те, що вона не дуже й потворна, як думала про себе часто. «От іще, хочеш бути красунею? – запитала сама себе. – Навіщо?» А перед очима раптом постало обличчя Аріана. Софійка розсердилася на себе і вирішила без необхідності не дивитися в дзеркало. Бо воно зло і обман, напоказує різного-всякого, а потім мусиш довго відходити від його брехні.

Агафка теж пішла з ними. Несла рукоділля, яке Леонтина обіцяла якійсь місцевій майстрині, та довгу дерев’яну палицю. Що це таке, Софійка побоялася розпитувати.

Замок стояв на високому пагорбі, щедро засипаному снігом. Знизу, в долині, розкинулося мальовниче сільце, будиночки, як на новорічних листівках, були акуратні, затишні, зі стовпчиками диму з димарів, із висоти пагорба вони здавалися ляльковими. За селом удалині починався ліс, а за ним – гори, вони здавалися близькими й темно-синіми на фоні блакитного неба. Софійка йшла за своїми супутницями і милувалася зимовою красою, вдихала чисте морозне повітря. Відійшовши від замку, вона обернулася, щоб подивитися на нього. Будівля вражала красою і величчю. Кілька високих стрілчастих башт здіймалося над кам’яними стінами, нижче розташувалися приземкуваті оборонні вежі, а в різьблені залізні ворота, зроблені у вигляді арки, впирався міст, яким вони щойно пройшли. На найвищій башті була розташована широка й масивна платформа, яка вибивалась із усього архітектурного ансамблю. Софійка здогадалася, що це, мабуть, злітний майданчик для дракона. «Такий великий замок, і так мало людей там живе», - подумала Софійка. Вона читала, що взагалі, у замках такого типу повинен бути гарнізон, солдати, які захищають замок і прилеглі території, а тут цього немає. Може, у драконів усе по-іншому? Вони вже самі по собі - армія, як сто гарнізонів?

У селі Леонтину знали, приязно віталися й зацікавлено зиркали на Софійку. Нові люди, як зрозуміла дівчина, з’являлися тут рідко. Вони зайшли до невеличкого будиночка з вибагливими малюнками на стінах, в яких проглядалась якась закономірність. На дверях було намальовано карб клану Синіх крил, а під ним голка з ниткою та наперсток. Мабуть, тут жила кравчиня.

Побачивши гостей на порозі, назустріч їм ступила висока худа жінка в довгій синій (хто б сумнівався!) сукні та брита наголо. Її череп був татуйований якимись чудернацькими знаками, обличчя було вродливим, але також помальованим. «Як аквагрим», - подумала Софійка, не в змозі відірвати погляду від завитків та рисок на тілі господині.

- Леонтино, бачу, є нова клієнтка! – дзвінко вигукнула жінка, підходячи ближче.

Її кроки були якимись дивними, хиткими й дрібними, наче вона була взута у взуття на високих підборах.

- Так, Яніро, хотілося б трохи причепурити нашу гостю, - махнула головою Леонтина, важко сідаючи на лавку біля вікна. – Плата стандартна, дівчина не буде проти. Це Софія, знайдена біля Забутих гір. Софіє, це віла* Яніра, місцева кравчиня.

- Чула-чула, - кивнула Яніра, зацікавлено розглядаючи Софійку. – Волосся гарне. Добре, замовлення прийнято. Бербер розповідав, що ти трохи копита не відкинула?

І жінка засміялася голосно й пронизливо, неначе з якогось жарту. Софійка не знала, що відповісти на дивне питання. Агафка теж хихикнула, ставлячи в куток кімнати свою палицю, яку несла аж від замку.

«Бербер – це замковий кухар, - згадала Софійка, - він у селі живе. А от що смішного в тому, що я трохи не вмерла, зовсім не розумію».

Кравчиня Яніра попросила дівчину роздягтися і стати посеред кімнати. Поки та виконувала прохання, хазяйка господи продибуляла до палиці й, узявши її в руки, поставила на підлогу поряд із дівчиною. Софійка тупцяла на місці, бгаючи в руках довгі рукави широчезної позиченої Леонтиною сукні, й насторожено спостерігала за маніпуляціями віли.

Жінка щось прошепотіла, палиця завмерла на місці біля Софійчиного плеча, стояла й не падала. Магія, а що ж іще! Поклавши руку Софійці на голову, Яніра простягла її ще далі і різким порухом відбила-відламала частину палиці так, що вона стала такої ж висоти, як дівчина. Обійшовши Софійку кілька разів по колу, цупким поглядом оглядаючи її з ніг до голови, Яніра сказала:

- Все, можеш сісти й розслабитися, зараз з одного копита** все зробимо! – і знову засміялася голосно й дзвінко.

Софійка сіла на лавку поряд зі своїми супутницями і почала зацікавлено спостерігати за діями Яніри.

Кравчиня почала ходити навколо палиці, що так і залишилася стояти посеред кімнати, не падаючи, і примовляти якісь слова.

- Скільки суконь? – раптом спитала вона в Леонтини, трохи відволікшись.

- Дві поки вистачить. І шубу бажано.