Холодні серця

Пролог

Всі навколо повторювали, що фігурне катання — це моє покликання. Мені пророкували успіх ще до того, як я вперше ступила на лід. Але коли я нарешті опинилася на ковзанці й відчула, як морозне повітря обпікає легені, а леза вперше врізаються в гладку поверхню, я закохалася в цей спорт.


 

І не тому, що так вирішили дорослі. А тому, що в той самий момент я зрозуміла: це — мій власний вибір.


 

Я розім'яла ноги, кілька разів потягнулася й повільно перевела погляд на прозору, дзеркальну гладінь.


 

Принаймні колись, у дитинстві, я саме так і думала.


 

Я сіла на лавку, туго затянула шнурівки ковзанів і ще кілька секунд просто дивилася на свої стопи. Дивне відчуття. Це відчуття було новим і незвичним, але всередині щось підказувало: я на своєму місці. Коли я нарешті вийшла на лід, ноги одразу нагадали про себе: вчитися з нуля — це зовсім не так просто, як здавалося з боку.


 

Перший поштовх вийшов невпевненим. Другий — ще гіршим. Лезо зрадницьки ковзнуло вбік, я ледь не втратила рівновагу й гарячково схопилася за холодний борт.


 

— Чудово, Стейсі, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись опанувати дихання. — Просто чудово.


 

Звісно, це не залишилося непоміченим. Місіс Тейлор — у минулому чемпіонка з фігурного катання, а тепер мій суворий тренер, яка бачила мене наскрізь, — підійшла ближче. Її голос пролунав карбувально й безперепеляційно:


 

— Якщо тобі щось не виходить, ти завжди можеш попросити про допомогу.


 

— Я знаю, просто... — мовила я, непевно глянувши на неї.


 

— Тепер ти повторюєш усе те саме, але повільніше. Ти чомусь поспішаєш, — додала місіс Тейлор.


 

— Так, звісно. Я постараюся, — вдихнувши морозне повітря, я почала все спочатку.


 

Саме так і проходили мої перші місяці тренувань. До того дня, поки мені не вирішили знайти партнера.


 

Коли я вперше побачила Кая на цьому ж льоду, я й уявити не могла, наскільки сильно він змінить моє життя. Ми швидко знайшли спільну мову, годинами відпрацьовували елементи й непомітно стали найкращими друзями. Я вірила йому беззастережно.


 

Але ця довіра розбилася вдень нашого першого великого виступу.


 

Я пам’ятаю світло, музику й те, як сильно билося моє серце. Пам’ятаю, як ми вийшли на лід і почали програму, яку відпрацьовували стільки разів, що знали кожен рух майже напам’ять.


 

А потім настав той момент.


 

Я відштовхнулася від льоду й довірилася йому так само, як робила це сотні разів під час тренувань.


 

Тільки цього разу щось пішло не так.


 

На якусь мить наші погляди зустрілися. Я побачила в його очах щось, чого раніше ніколи не бачила.


 

Паніку.


 

А далі був лід.


 

Біль.


 

І тиша, яка чомусь здається гучнішою за музику.


 

Я не пам’ятаю всього, що відбулося після цього. Пам’ятаю лише його бліде обличчя й те, як він дивився на мене.


 

Після того дня я більше не виходила на лід.


 

Можливо, я могла б повернутися раніше. Можливо, все могло скластися інакше.


 

Але тоді мені здавалося, що фігурне катання залишилося там — разом із тією дівчиною, якою я була до того виступу.


 

Після травми я повністю кинула спорт і занурилася в гру на фортепіано. Музика стала єдиним, що рятувало від спогадів і не давало збожеволіти.


 

Я думала, що назавжди попрощалася з ковзанами. Але серце, яке один раз закохалося в лід, ніколи не зможе стати до нього повністю байдужим.


 

Настав час для нової мелодії.


 


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше