Всі навколо повторювали, що фігурне катання — це моє покликання. Мені пророкували успіх ще до того, як я вперше ступила на лід. Але коли я нарешті опинилася на ковзанці й відчула, як морозне повітря обпікає легені, а леза вперше врізаються в гладку поверхню, я закохалася в цей спорт.
І не тому, що так вирішили дорослі. А тому, що в той самий момент я зрозуміла: це — мій власний вибір.
Я розім'яла ноги, кілька разів потягнулася й повільно перевела погляд на прозору, дзеркальну гладінь.
Принаймні колись, у дитинстві, я саме так і думала.
Я сіла на лавку, туго затянула шнурівки ковзанів і ще кілька секунд просто дивилася на свої стопи. Дивне відчуття. Це відчуття було новим і незвичним, але всередині щось підказувало: я на своєму місці. Коли я нарешті вийшла на лід, ноги одразу нагадали про себе: вчитися з нуля — це зовсім не так просто, як здавалося з боку.
Перший поштовх вийшов невпевненим. Другий — ще гіршим. Лезо зрадницьки ковзнуло вбік, я ледь не втратила рівновагу й гарячково схопилася за холодний борт.
— Чудово, Стейсі, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись опанувати дихання. — Просто чудово.
Звісно, це не залишилося непоміченим. Місіс Тейлор — у минулому чемпіонка з фігурного катання, а тепер мій суворий тренер, яка бачила мене наскрізь, — підійшла ближче. Її голос пролунав карбувально й безперепеляційно:
— Якщо тобі щось не виходить, ти завжди можеш попросити про допомогу.
— Я знаю, просто... — мовила я, непевно глянувши на неї.
— Тепер ти повторюєш усе те саме, але повільніше. Ти чомусь поспішаєш, — додала місіс Тейлор.
— Так, звісно. Я постараюся, — вдихнувши морозне повітря, я почала все спочатку.
Саме так і проходили мої перші місяці тренувань. До того дня, поки мені не вирішили знайти партнера.
Коли я вперше побачила Кая на цьому ж льоду, я й уявити не могла, наскільки сильно він змінить моє життя. Ми швидко знайшли спільну мову, годинами відпрацьовували елементи й непомітно стали найкращими друзями. Я вірила йому беззастережно.
Але ця довіра розбилася вдень нашого першого великого виступу.
Я пам’ятаю світло, музику й те, як сильно билося моє серце. Пам’ятаю, як ми вийшли на лід і почали програму, яку відпрацьовували стільки разів, що знали кожен рух майже напам’ять.
А потім настав той момент.
Я відштовхнулася від льоду й довірилася йому так само, як робила це сотні разів під час тренувань.
Тільки цього разу щось пішло не так.
На якусь мить наші погляди зустрілися. Я побачила в його очах щось, чого раніше ніколи не бачила.
Паніку.
А далі був лід.
Біль.
І тиша, яка чомусь здається гучнішою за музику.
Я не пам’ятаю всього, що відбулося після цього. Пам’ятаю лише його бліде обличчя й те, як він дивився на мене.
Після того дня я більше не виходила на лід.
Можливо, я могла б повернутися раніше. Можливо, все могло скластися інакше.
Але тоді мені здавалося, що фігурне катання залишилося там — разом із тією дівчиною, якою я була до того виступу.
Після травми я повністю кинула спорт і занурилася в гру на фортепіано. Музика стала єдиним, що рятувало від спогадів і не давало збожеволіти.
Я думала, що назавжди попрощалася з ковзанами. Але серце, яке один раз закохалося в лід, ніколи не зможе стати до нього повністю байдужим.
Настав час для нової мелодії.