Розділ 18.

«Там, де більше немає шляху назад» 🔥

Таксі зупинилось біля під’їзду.

За всю дорогу вони не сказали майже жодного слова.

Їхні пальці були переплетені.
Подих зривався.
Коліна торкалися — і цього було достатньо, щоб у тілі гуляв вогонь.

Юля дивилась у вікно, але бачила тільки його профіль.
Напружену щелепу.
Зосереджені очі.
І те, як він стискав її руку трохи сильніше, ніж потрібно.

— Ти впевнена? — тихо спитав Артем уже в ліфті.

Вона повільно підняла на нього погляд.

— Я вже давно.

Двері квартири зачинилися за ними майже беззвучно.

А далі…

Далі він більше не стримався.

Артем притиснув Юлю до дверей і знову поцілував — глибоко, жадібно, так, ніби боявся, що вона зникне.
Вона відповіла з тим самим голодом.
Її пальці заблукали в його волоссі.
Його руки ковзнули по її талії, спині, стегнах.

— Я божеволів від тебе весь цей час, — прошепотів він між поцілунками.

— А я робила вигляд, що мені байдуже…

Він підхопив її на руки — легко, як спортсмен.
Вона засміялася тихо, нервово — і обійняла його за шию.

Кімната тонула в напівтемряві.
Світло з вулиці ковзало по їхніх обличчях.

Вони впали на ліжко разом.
Не поспіхом — але й не повільно.
Зі збитим диханням.
З тремтінням у пальцях.
З поцілунками, що ставали дедалі глибшими.

Юля відчула, як у ній усе зводиться від напруги, від його близькості, від того, як він дивиться на неї — ніби вона для нього весь світ.

— Якщо ти скажеш «стоп» — я зупинюсь, — прошепотів він.

Вона відповіла поцілунком.

І більше слів не було потрібно.

Цієї ночі вони були не хокеїстом і студенткою.
Не господарем квартири й тимчасовою мешканкою.
Не фейковою парою.

Вони були просто двома людьми, які більше не могли стримувати те, що давно вже горіло між ними.

Світ за вікном тихо світився новорічними вогнями.
Сніг падав повільно.
А в їхній кімнаті було гаряче.
Дуже гаряче.