52.

Агата.

Еван усміхається, уважно вивчаючи моє обличчя поглядом. Ця усмішка плавить мене й поволі спалює всі бар’єри. Небезпечно.

— Як мінімум, доки не закриємо справу, — каже чоловік. — А роботи там багато.

— Маєш рацію, — пригадую собі останній звіт і несвідомо кривлюся.

Деякі справи можуть бути неймовірно нудотними. Аж страшно про них думати.

На якийсь час між нами зависає тиша, яка час від часу порушується дзенькотом виделок. Здається, якщо я розповім Олівії, що вона мала рацію... Що я просто втекла, не дочекавшись доказів... Вона буде сміятися, стовідсотково.

— Вибач, що я тоді просто втекла... — кажу тихо, не в змозі підвести очей.

Його біль убиває мене. Особливо, коли розумію, що причина — це я.

— Для мене найголовніше те, що ти віриш мені зараз, — Еван лагідно накриває мою долоню своєю. — Я не менш винуватий, ніж ти.

— Угу, — тільки й можу, що видушую з себе.

Ще навіть не знаю, чи дійсно можу довіряти цьому чоловікові. З його розповідей виходить, що Вікторія — якась безумна прилипала. Та й мотиви її не надто зрозумілі. З точки зору психічно здорової людини.

Якщо я справді така.

Не втримуюся від усмішки. Останнім часом я аж надто самокритична. Навіть Нік із Олівією не раз про це казали.

Еван.

Агата вчергове вибачається, а мене просто таки пробиває хвилею докорів. Чому я тоді не поїхав її шукати? Міг би ж усіма правдами й неправдами з’ясувати в готелі, хоча б, з якого міста вона приїхала! Підключив би колег... Агата ж згадувала про те, що працює в поліції. Це не повинно було виявитися аж так складним!

На обличчі коханої з’являється нервова усмішка. Уважно вдивляюся в її очі, намагаючись зрозуміти, чи не зробив я щось не так. Дівчина, здається, цілковито занурена у власні думки. А можливо, розмислює над моєю подальшою долею.

Знову згадую про дітей. Безумно кортить запитати в неї... Та я боюся. Боюся зруйнувати й без того хиткий місток довіри між нами.

Треба набратися терпіння, Еване. Якщо ти не хочеш знову повернутися ні з чим.

Та думки знову біжать кудись не туди, абсолютно проти моєї волі...

Цікаво, скільки їм? На жаль, я ніколи не мав великого досвіду з малюками, тож мені складно навмання оцінити їх вік. Хоча, є в мене одна ідея...

— В тебе чудові діти, — кажу й уважно спостерігаю за тим, як на обличчі коханої жінки вимальовується здивування. — Дуже розумні й кмітливі. Гадаю, що вони вирізняються на тлі інших у садочку.

— Ооо, так! — Агата вмить оживає, в її очах запалюються яскраві вогники. — Виховательки весь час хвалять Амі й Міккі. Малюки ставлять стільки питань, що інколи аж голова обертом... Нам до школи ще цілий рік, а вони вже знають усі літери, читають потроху, по складах, і постійно просять дати їм олівець — писати своє ім’я чи вигадувати слова.

— Хах, я теж такий був, — усміхаюся, мимоволі згадавши дитинство.

Кохана завмирає, в її очах проскакує тінь переляку. От і все. Одна фраза — та її діти вже просто «звичайні». І хто мене за язик тягнув?

— Але це рідкість, — кажу не надто впевнено, намагаючись зняти напругу. — Ти дуже багато їм даєш.

— Ага... — Агата запитливо зазирає мені в очі, ніби намагається побачити там щось, чого не помічаю навіть я сам.

Інколи мені краще мовчати.

Але виходить, що їм років п’ять-шість. А це означає, що Агата або вже була вагітна. Можливо, від того свого колишнього. Вона ж сама сказала, що поїхала на курорт, щоб відволіктися від болісного розлучення.

Або зустріла когось вже потім...

— Все добре? — запитує жінка, дивлячись на мене з підозрою.

— Так, просто замислився. Вибач, — починаю виправдовуватися.

Треба зупинитися. Немає сенсу роздумувати, що і де. І без того вже понавигадували історій, котрі розділили нас на довгих шість років.

Обов’язково запитаю. Але пізніше.

Найменше, чого я хочу — це зруйнувати все просто зараз.

Та й яка різниця? Якщо Агата погодиться бути зі мною, то я любитиму малят, як своїх.

Гм, до речі, а чи можуть вони бути моїми?